Читати книгу - "Заклятий козак"

class="p1">- Хочеться.

- Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.

Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Старий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був зайнятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.

Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися. Козаки дивилися на се й собі усміхалися.

- Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.

Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.

- Гарне се? - питає дід.

- Дуже гарне, я такого ще не бачив…

- Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.

- Яке борошно?

- А таке, що з його паляниці печуть, бублики, Тепер хлопець не відставав від діда…

- Як тебе, діду, звати? - питає.

- Зови мене, синку, дідом Охрімом…

- А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.

- Фе! Так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло…. Тепер ходи до пасіки.

Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.

А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.

Тимчасом козаки пішли до печери. Вона була простора й напрочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи сонячних променів. На лівій стіні висіла багата турецька і польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап’янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотим та срібним посудом. Срібні михайлики, тарілки, дзбанки на мед…

Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багатствам в тій печері.

Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рамах.

Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: «Говорять, що старий з чортом руку держить, а в його ікона християнська». Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.

Козаки теж вийшли надвір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.

- Що ж, Остапе, добре тобі тут? - питає Карпо.

- Добре. Воно так молоко п’є з кухлика, мов цуценя.

- Воно краще цуценяти, бо не кусає… А може б ти мені його подарував? - дрочився Карпо.

- Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скільки є.

- А ти любиш діда Охріма?

- Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти ведмедя.

-- А мене любиш?

- Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, - і хлопець став плакати…

Почув се дід Охрім:

- Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери… Лід Охрім став його забавляти та заговорювати.

- Треба буде його тут залишити, - каже Карпо до Максима. - Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.

- Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.

- Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодні поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі €, то лишу йому на початок.

- Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має» чого душа забажає. Таких зимівників на цілій Україні либонь нема.

- Про все розпитаємо потроху, може й довідаємося щось. Козаки полягали під черешнею на кожухах.

Вийшов до них старий, ведучи за руку Остапа. Він щось говорив і сміявся з утіхи.

- Я тобі, синку, постолі зроблю, такі маленькі. В тих чобітках тісно тобі ходити, а босому небезпечно. Тут гадюки трапляються; а вони кусають так, що вмерти можна

- А які ті гадюки?

- Пожди, колись покажу. Вони такі, мов мотузки, повзуть по землі так скоро, що тільки оком мигнеш. Та я тут маю такого, що їх ловить.

Старий став якось дивно свистати крізь зуби. Згодом вийшов з кущів борсук. Він саме держав у зубах гадюку, що вилася коло його спини й завзято кусала його грубу шерсть.

- Ось бачиш. Се борсук, звір дикий, та я його освоїв, і він тепер мені в пригоді стає, бо гадюки ловить.

- А гадюки його не кусають?

- Кусають, та йому се не шкодить, так йому Бог дав.

Тимчасом борсук перекусив гадюку надвоє. Розкушені шматки стали скакати, витись, Голова підскакувала високо. Борсук брав одну частину за другою й згриз смачно. Тоді присів на землі й дивився Охрімові в очі.

- Пожди, голубе, молока дам. Ти заслужив се. Старий виніс в мисці молоко й подав борсукові.

- А можна його погладити? - питає хлопець.

- Тобі не можна. Він тебе ще не знає, то може вкусити.

- Той дід справді якийсь знахар, - говорив Максим Карпові. - Гляди, які чудасії виправляє.

- Ми ще побачимо, як він чортяку за роги поведе напувати, - сміявся Карпо…

- А ходіть-но обідати! - гукав Охрім.

Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистачило б. З миски парував смачний борщ з свинячим м’ясом, була смажена риби, печена дичина, медівник, хліб і великий дзбанок доброго меду.

Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.

- Тепер їжте на здоров’я й беріть, що завгодно, я припрошувати не буду.

Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже