Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

— Ходімо… Ходімо! — потягнула вона його за руку. — Забираймося звідси!

— Іди просто до Жезніка, до млина. Я піду позаду тебе. Чуєш, Лізо? Іди…

Уже надворі глибоко видихнув, дивлячись, як Елізабет у незугарнім грубім селянськім вбранні із затуленим хусткою обличчям чимчикує поміж людей у бік Жезнікового дому.

Рушив слідом за Елізабет, пробираючись манівцями до Жезнікового обійстя. Прийшов десь за хвилин двадцять після того, як Ліза вже була там і, як ні в чому не бувало, збирала яйця по курячих сідалах.

— Дякувати Богу! — проказав Йосип Жезнік. — Занапастити Ви мене надумали сьогодні обоє!

Марко підійшов до Жезніка, запитав, сердито вказуючи на Елізабет:

— Навіщо Ви її відпустили, пане Йосип? Вона могла загинути! Розумієте?

— Так хіба втримаєш? — Жезнік скрушно розвів руками. — Я ж по-їхньому ні бельмеса! Щось пролопотіла та й пішла собі… Гайда, гайда пане Подоляк, треба усе підготувати, перекинути мотузку і, як стемніє… Ото як Ви пішли, то я усе покинув та майстрував… — вказав Жезнік на велику міцну рогатку. — Тільки натягнути нема що…

— Є, — Марко поліз до кишені, дістав змотаний у клубок шматок резинки. — Я у комендатурі знайшов. Після того, як скористаємось, спаліть. Кашин не дурний, упізнає, що це його.

— А я подав сигнал Марці, — проказав Йосип. — Вона пантруватиме. Як вистрелимо оцим, — вказав він на невеликий грузик на кінці тонкої волосіні, — Марця на тім боці підбере. По волосіні перетягнемо мотузку, напнемо добре, а далі й мішечки тихенько переправимо. Шидловський увечері чекатиме біля млина. Як дасть Бог, усе повантажать і вже до ранку скарби у Тернополі будуть.

Марко кивнув.

— Дай Бог! — проказав тихо.

Швидко сутеніло. Вдало закинути волосінь за допомогою рогатки на той бік вдалося лише із другої спроби. За верболозом на тому березі щось зашаруділо — то Марця підібрала грузик із волосінню.

Напнула її. По волосіні перетягнули мотузку.

Намагаючись не плюскотіти занадто голосно, Марко зійшов до самого водяного колеса, спустився по шию у воду, взявся прив’язувати перший мішок.

З того берега потягнули за мотузку, і мішок із золотом повільно, без зайвого шуму, поплив через Збруч.

Жоден прикордонник не зміг би помітити у темряві, як нечутно один за другим перетинають Збруч мішки.

За якісь дві години перетягнули усі шість.

— Прикро мені, що Вам нічого не залишаю, — сказав Марко до Жезніка. — Але ж самі розумієте…

— Так, так, — усміхнувся Жезнік. — Це було б все одно, як одразу заявитися до Кашина і зізнатися, що ми знайшли ті скарби. Куди я із тим старовинним золотом подамся? Поталанило нам, пане Подоляк, що сьогодні та проща… — зітхнув він. — Усі там, пантрують, як би люд яке повстання біля храму не підняв. А я ось подумав… Може, і Вас із нею… — кивнув у бік Елізабет, — як оті мішки? Темно… непомітно… Може, по мотузці отак переберетеся?

Марко пригорнув Елізабет до себе. Переклав їй слова Жезніка.

Вона закивала головою.

— Глибоко тут, — додав Жезнік. — Та зате надійніше і швидше, ніж отими болотами. Та ще й, не дай Бог, на прикордонників нарватися можна… І Семенюкові ризику менше буде.

— Через річку попливемо? — запитав Марко у Елізабет.

Вона тільки притислася до нього сильніше.

— Куди ти, туди і я, — проказала тихо.

Жезнік шарпнув кілька разів за волосінь. Знак Марці та її чоловікові, що іще буде переправляти. За мить з того берега, від Марці, волосінь затремтіла у відповідь.

— Ну… давайте, з Богом! — Йосип обійняв Марка, далі витер об фартух руки, пригорнув до себе Елізабет. — Хай Господь допомагає!

— Поклін від мене Семенюку перекажіть.

Млинар витер очі.

— Перекажу. То — неодмінно. І усе, наскільки нас вистачить, робитимемо із ним далі. Тільки ж і Ви там про нас не забувайте. Пам’ятайте, ми тут чекатимемо, — мовив, тяжко зітхаючи. — Чекатимемо сигналу, аби розпочати справжню боротьбу за вільну Україну…

Пересуватися у теплій літній воді було нескладно. Тут, біля млина, Збруч був повноводим, плинув повільно…

Однією рукою притримуючись мотузки, Марко іншою притримував Елізабет, тож вони без зайвого шуму напівпливли-напівпросувалися вперед, аж до того берега.

Марко зачепився рукою за водяне колесо, підплив ближче, допоміг Лізі вилізти на берег, а далі і сам ступив на тверду землю.

Оглянулися: на радянськім березі, біля Жезнікового млина, було тихо. Тільки цвіркуни шаленіли у траві та здалеку доносився якийсь приглушений гомін: богомільці попід храмом вкладалися спати…

Уже на півдорозі до Тернополя, сидячи на передньому сидінні автомобіля пана Шидловського, Марко відчув страшенну втому. Так, наче кожен м’яз волав про відпочинок.

У його обіймах дрімала Елізабет, занурившись обличчям між плечем та шиєю…

Усе заднє сидіння, застелене картатою рядниною, було закладене мішками. Знизу — невеликі, опецькуваті мішки зі скарбами. Зверху на них — мішки із борошном. Щоразу, коли автомобіль втрапляв у якусь ямку, пан Шидловський закашлювався. Мав алергію, і борошняний пил дер йому горло.

До Тернополя дісталися щасливо. Вже при самому в’їзді Шидловського зупинили, та дізнавшись, що повертається із мливом з Підволочиська, а у салоні — рахівник та його хвора дружина, що повертається від матері, не стали затримувати.

Поки Елізабет розмовляла з пані Юстиною, готувала канапки та стелила ліжко у наданому їм номері, Марко із паном Шидловським вивантажили борошно, а далі — золото. Позносили усе до возівні, а там — у сховок в підлозі.

— Тільки не затягуйте із цим… — проказав пан Шидловський. — Треба його якось надійніше заховати, а то у Тернополі дуже непевно. Та й до кордону занадто близько.

Уже після прохолодного душу, стомлений ущент, так-сяк перекусивши кількома канапками та чашкою чаю, заліз під ковдру, до Елізабет. Обійняв її.