Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

і вказав на гурток бунтівників. Гукнув старший на солдатів, махнув шаблею і повів їх на бунтівників. А бунтівники вже напоготові, сподіваються нападу з двох боків: від псарів, що забігають ззаду і від солдатів, а тому частина їх обернулася в той бік, де псарі наближаються, а друга жде солдатів.

Наблизилися солдати до бунтівників і зупинилися з наказу свого старшого, держачи напоготові багнети, мов збираючись колоти.

– Сдавайтєсь, подлиє душі, – гукає старший на бунтівників і, торкаючи свого коня, насувається на них.

– Да ти нє орі! Чай, ми не глухіє! – одповідає гучно тому старшому Фрол. – Нє напірай больно! Чєго ощєтінілась-то, кіслая шерсть?! Колоть будеш?! Брось-ка, рєбята! – гукає Фрол на солдатів.

Загомоніли під стіною всі сіверці разом.

– Фролка-то наш! Ах, волк єго єш! – загомоніла молодь.

Он тільки скупчився окремий гурток теж сіверців, що стояли далі від брами. Ось він, той гурток, одходить од стіни і прямує швидко туди, де вже зчепилися бунтівники з псарями. А за отим гуртком посунула туди і молодь сіверців, а за ними побігли й бородані, кричучи:

– Куда ви, нєпутьовиє! Стой, рєбята! – кричать бородані, думаючи зупинити молодь.

– Стой! Стой! – кричить монастирський вершник на сіверців та вони не чують. Ченці стоять та махають, мов ті вітряки, руками.

Ось стрельнули солдати, стрельнули, мабуть, угору, бо ніхто не впав, а тільки були поточилися сіверці.

Самко побачив із стіни, як Фрол махнув кийком, і впав командувач з коня, а потім замигтіли в повітрі дрючки сіверців. Он уже потиснули сіверці солдатів. А он Марко своєю дрючиною збиває з коней псарів. Збилися всі в купу, не видно, де свої, а де чужі, тільки вже сіверці погнали солдатів до яру і вкупі з ними зникають з майдану, немов провалюються крізь землю. Б’ються в яру.

А на майдані лишився гурток товариства, його оточили з усіх боків псарі та селяни під проводом князя. Уже небагато зосталося з гуртка. Он одбивається Ярема-коваль, виблискує в повітрі його сокира і падає на голови ворогів. Марко своєю дрючиною одмахується від панських посіпак, мов від собак, але одмахується однією рукою, бо друга рука звисла, мабуть поранена. Не видно ні Григора, ні Василька, – певно вони вже забиті. Непереливки хлопцям. Ось-ось кінчать псарі втомлених Марка та Коваля.

Запалило Самка. Бачить він, що загибають друзі. Невже він тільки дивитиметься на оте? Ні! Хоч би там що, а він мусить бути біля своїх, мусить дати допомогу, хоч би то й самому пропасти. Самко швидко збіг по драбині з стіни, схопив списа й кинувся до хвіртки.

– Я туди!.. Загибають хлопці!.. – сказав Самко Яськові.

– І я!.. Я теж! – промовив старий музика.

Після бою

Повернулися до двору після бою хто лишився живий. Балакають про те, як загинули солдати в болоті. Не лають їх, а згадують сумно. Комусь треба було загинути. Он скільки полягало сіверців, коли б не найбільше за всіх. Загинув і одважний сіверець Фрол. Князя невідомо хто забив, бо знайшли мертвого. А Борис загинув від рук Василька. Зчепилися вони сам на сам, і Василько переміг. Микиту з псарями кінчив загін Старого, що прибіг з товариством в кінці бою.

В одчинену браму циганчук з парубками внесли поранених Яська, Самка, Марка, Ярему та декількох сіверців.

– Вони ще дихають, – сказав циганчук, кладучи поранених долі.

Нахилилася Дося біля поранених, допомагає дівчатам обмивати кров та перев’язувати рани. Ось лежать рядком Марко й Самко, лежать скривавлені, дихають важко. Поворухнувся Самко, розплющив очі, підвів голову, побачив Марка.

У дворі заходився всім керувати ватажок Старий. Зібрав усіх людей, сказав, що коли хто хоче тікати на чужу сторону, на нові землі, то він проведе безпечно.

Переглянув Старий поранених. Небагато їх таких, що житимуть. Самка з Марком хоч і поранено і втратили вони багато крови, а проте нічого. Сказав Старий, що довезе їх живих у степи, а там вони одійдуть, одужають. Зробили розбійники для них колиски з шкір та прилаштували їх на гарбі.

Ховали забитих там, де й в’язнів, у садку, в одній братній могилі. Не робили й трун. Нема часу думати багато над мертвими, коли треба рятуватися живим. Яська-музику та Ярему-коваля поклали рядком.

Запрягли вози, бо вже вечоріє, а за ніч треба далеко од’їхати звідціль, щоб не гналися, бува, за ними.

Усі на возах. Зараз рушати. Але біля одного воза зібралася купка людей. То прощаються Василько й Дося з Григором та сліпою Ориною. Вони порішили лишитися отут, щоб не кинути напризволяще поранених. А панська кара їм не страшна. Потішають вони Досю, кажучи, що колись і вони приїдуть на вільну землю. Плаче гірко Дося, важко їй розлучитися з Ориною, що була їй за сестру й за матір.

Рушила валка з двору, а позад неї на берлині їхав пан з рубцем над лівою бровою, оточений вершниками. На гарбі, де висіли дві шкіряні колиски, сидів розбійницький куховар Квасок, нахиляючись над пораненими бурсаками та прикладаючи до ран цілющі трави. А одважний циганчук, удаючи панського прикажчика, керує валкою.

За тих часів такі валки не були дивом, бо пани менджували кріпаками, мов товаром, а тому всі були певні, що дійдуть безпечно на вільну землю.