Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

та година, коли надприродні сили забажали виразно й страхітливо явити себе світові. І лакей перехрестився, тримаючи в лівій руці канделябра. Тієї миті до вестибюлю увійшов Хойницький, здивовано поглянув на нього й запитав: невже він так страшенно боїться грози? Не лише гроза винна, відповів слуга. Бо хоч він і пообіцяв мовчати, йому, проте, було несила й далі нести на собі одному тягар своєї втаємниченості.

— А що ж іще? — спитав Хойницький.

Пан полковник Фештетич отримав жахливу звістку, повідомив лакей і процитував її дослівно.

Хойницький щонайперше звелів щільно позавішувати всі вікна, що вже були зачинені з огляду на близьку грозу, а тоді — подати повіз. Він заквапився до міста. Поки надворі запрягали коней, під’їхав фіакр з піднятим парусиновим верхом, з якого капала вода, — отож було видно, що він прибув з місцевості, де гроза вже випала. З фіакра виліз той бравий окружний комісар, що розігнав політичний мітинг робітників фабрики обробки щетини. Під пахвою він тримав теку. Він спершу доповів, що в містечку йде дощ, так наче лише для цього й з’явився. По тому він повідомив Хойницького, що наступника на троні Австро-Угорської імперії нібито застрелено в Сараєві. Мовляв, перші сповістили про цю новину приїжджі, що прибули до містечка три години тому. Згодом прийшла спотворена шифрована телеграма з намісництва. Очевидно, грозою порушено телеграфний зв’язок і тому на запит міста досі немає відповіді. До того ж сьогодні неділя, і в телеграфних агентствах замало персоналу. Проте збудження в місті й навіть у селах дедалі наростає, і на вулицях, незважаючи на грозу, збираються люди. Тимчасом як комісар усе це викладав квапливо, пошепки, з покоїв чутно було човгання ніг у танці, ясний дзвін келихів та час від часу — басовитий чоловічий регіт. Хойницький вирішив спершу зібрати у відлеглому покої кількох своїх гостей, яких уважав авторитетними, обачними і ще тверезими. Під різними приводами він одвів їх туди, відрекомендував їм комісара й повідомив новину. Серед утаємничених були полковник драгунського полку, майор єґерського батальйону, їхні ад’ютанти, кілька членів широко знаних родин і поміж вибраними офіцерами-єґерами лейтенант Тротта. В кімнаті, де вони зібралися, було мало меблів, тож багато хто підпирав стіни, декотрі ж, і в голові не покладаючи, про що йдеться, пустотливо повмощувалися на килимі, підібгавши під себе ноги. Проте й почувши повідомлення, вони так і лишилися сидіти. Одних, очевидно, скував жах, інші просто були п’яні, а ще інші, з натури байдужі до подій у світі й, так би мовити, паралізовані природженою витонченістю манер, гадали собі, що лише через якусь там катастрофу їм не личить турбувати своє тіло. Декотрі не встигли навіть струсити з плечей, голів і ший уривків паперових стрічок і дрібненьких кружечків конфеті. І ті їхні блазенські відзнаки ще посилювали жах звістки.

У невеличкому приміщенні за кілька хвилин стало жарко.

— Повідчиняйте вікна! — сказав хтось.

Ще хтось, клацнувши защібкою, розчинив одне з високих, вузьких вікон і вихилився з нього, але відразу й сахнувся назад. Біла, надзвичайної сили блискавка сяйнула в паркові, куди виходило вікно. Хоч у темряві не можна було розгледіти, у що вона влучила, та добре чулося, як з тріском падали поламані дерева, важко зашуміли, повалившись, їхні чорні крони. Навіть сповнені пихи «байдужі», що досі незрушно сиділи на килимі, враз підхопилися, підпилі похитнулися, і всі поблідли. Вони чудувалися, що ще живі. Затамувавши подих, усі дивилися одне на одного розширеними очима, чекаючи удару грому. Минуло кілька секунд — і він гримнув. Але між спалахом блискавки й ударом грому вмістилася ціла вічність. Усі силкувалися стати якомога ближче одне до одного. Вони збилися круг столу в суцільну купу тіл і голів. І хоч які різні були їхні обличчя, на них тієї миті проступила братерська схожість. Так неначе то була найперша в їхньому житті гроза. З побожним страхом чекали вони, поки різко й коротко громохнув грім, аж потім відітхнули. І коли за вікном розпанахані блискавкою важезні хмари з переможним свистом розлилися потоками зливи, чоловіки в кімнаті знов почали вертатися на свої місця.

— Святкування треба припинити! — сказав майор Цоґлауер.

Ротмістр Чох, із зірочками конфеті в чубі й уривком рожевої паперової стрічки круг шиї, зірвався на рівні. Він був ображений як граф, як ротмістр, як драгун зокрема, як кавалерист узагалі, але понад усе — як він сам, неповторний індивід, одне слово — як Чох. Його куценькі густі брови злетіли догори й двома колючими живоплотами з коротких шпичаків загрозливо наставилися на майора Цоґлауера. Його великі, нерозумні, ясні очі, в яких звичайно відбивалося все те, що вони ввібрали в себе впродовж цілих років, але дуже рідко — те, що вони бачили перед собою ось цієї миті, тепер, здавалося, випромінювали всю пиху цілої низки предків Чоха, пиху, що брала свій початок з п’ятнадцятого століття. Він уже неначе забув і блискавку, і грім, і страхітливу звістку, і все, що сталося в попередні хвилини. У його пам’яті збереглися лише ті титанічні зусилля, яких він доклав до влаштування цього свята — здійснення його, Чохової, геніальної ідеї. Та він не дуже міг би стриматись, якби й хотів: він випив шампанського, і сідловина його невеличкого носика спітніла.

— Ця звістка неправдива, — сказав він, — аж ніяк не правдива. Нехай мені хтось доведе, що це правда. Це якась дурна вигадка, доводить те хоч би вже слівце «чутка», чи «правдоподібно», чи як там ще зветься всяка така політична бридня!

— Досить і чутки! — відповів майор Цоґлауер.

Тут у суперечку втрутився пан фон Бабенгаузен. Він був напідпитку, обмахувався хусточкою, яку то ховав у рукав, то знову витягав. Він відділився від стіни, підійшов до столу й примружив очі.

— Панове, — сказав він, — Боснія від нас далеко. Не зважаймо на чутки! Щодо мене, то я на чутки начхав! Якщо ж це правда, то ми не забаримося про неї знати!

— Браво! — вигукнув барон Єні Надь, гусарин.

Він уважав мадярів за одну з найшляхетніших рас монархії і світу, хоча дід його, без сумніву, був єврей із Оденбурґа,