Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

італійською, вказавши на три італійські газети та паризьку «Геральд-Трибюн». Кинув погляд на полісменів. Вони навіть не дивилися на нього.

Він пішов назад до відділення багажу. Дорогою він минув місіс Картрайт і навіть почув її радісне привітання, але вдав, ніби не помітив її. Зупинився під літерою Р і розгорнув найстарішу італійську газету, яка вийшла чотири дні тому.

ПОЛІЦІЯ НЕ ЗНАЙШЛА ЧОЛОВІКА НА ІМ’Я РОБЕРТ С. ФАНШОУ, ЯКИЙ ВІДДАВ НА ЗБЕРІГАННЯ ВАЛІЗИ ҐРІНЛІФА

Таким недоладним заголовком починалася стаття на другій сторінці. Він пробіг її очима, але зацікавив його тільки п’ятий абзац:

Кілька днів тому поліція підтвердила, що відбитки пальців на валізах і малюнках відповідають тим, які знайшли в колишній квартирі Ґрінліфа в Римі. Відтак поліція дійшла висновку, що Ґрінліф сам віддав на зберігання свої валізи й малюнки…

Том розгорнув наступну газету та прочитав те саме:

…Зважаючи на те, що відбитки пальців на валізах і речах відповідають тим, які знайшли в римській квартирі синьйора Ґрінліфа, поліція дійшла висновку, що синьйор Ґрінліф спакував і сам відправив валізи на зберігання до Венеції, а також висловила припущення, що він міг накласти на себе руки, утопившись, найімовірніше, повністю оголеним. За іншою версією, він може переховуватися під іменем Роберта С. Фаншоу або якимось іншим іменем. Або ж його могли убити, перед тим примусивши спакувати власні речі, й таким чином хотіли заплутати поліцію…

У будь-якому разі, тепер марно шукати «Річарда Ґрінліфа», бо, навіть якщо він і живий, у нього немає паспорта на ім’я Річарда Ґрінліфа…

Тому запаморочилося в голові. Сонячне світло засліплювало йому очі. Він машинально пішов за носієм, який поніс його речі на митний контроль. Ніби крізь туман він дивився, як митник поспіхом переглядав уміст його валізи, намагаючись усвідомити, що означали ці новини. Виходить, що його ні в чому не підозрюють. Виходить, що відбитки пальців не були загрозою, а навпаки, підтверджували його невинуватість. Його не запроторять до в’язниці, не стратять на електричному стільці, його взагалі ні в чому не підозрюють. Йому нема чого боятися. Хіба що тільки того заповіту.

Том сів на автобус до Афін. Поряд з ним опинився один із пасажирів корабля, з яким вони часто були за одним столом, але Том удав, ніби не впізнав його. Навіть якби чоловік щось у нього запитав, Том не зміг би відповісти. В афінському відділенні «Американ Експресс» на нього чекав лист від містера Ґрінліфа, він навіть не сумнівався. Містер Ґрінліф мав достатньо часу на відповідь. Може, він одразу передав цю справу своєму адвокатові й той написав Тому люб’язну відмову, а може, на нього чекає послання від американської поліції, яка висунула йому звинувачення у підробці. А може, і те, й інше. Той заповіт міг його погубити. Том визирнув у вікно й байдуже споглядав одноманітний висушений сонцем ландшафт. Ніщо не впадало йому в око. Може, грецька поліція чекає на нього у відділенні «Американ Експресс», а ті четверо в порту були не полісменами, а якимись солдатами?

Автобус зупинився. Том вийшов, забрав свій багаж і спіймав таксі.

— Зупиніться, будь ласка, біля «Американ Експресс», — сказав він водієві італійською, але той, схоже, його зрозумів, принаймні второпав, куди їхати, і вони рушили. Том пригадав той день, коли з тим же проханням звертався до таксиста в Римі. То було якраз перед поїздкою до Палермо. Яким самовпевненим він був того дня, адже йому вдалося задурити голову Мардж і випровадити її з готелю.

Запримітивши знак «Американ Експресс», Том випростався, вишукуючи очима поліцейських. Мабуть, вони всередині. Італійською він попросив таксиста зачекати. Здається, водій зрозумів його й цього разу, бо кивнув і торкнувся рукою кашкета. Усе навколо здавалося навдивовижу спокійним. Таке собі затишшя перед бурею. Том зайшов до вестибюля і роззирнувся. Нічого підозрілого. А може, щойно він назве своє ім’я…

— Скажіть, будь ласка, чи є листи для Томаса Ріплі? — низьким голосом запитав він англійською.

— Ріплі? Скажіть, будь ласка, як воно пишеться.

Він продиктував.

Жінка обернулась і вийняла з комірки кілька листів.

— Для вас три листи, — сказала вона англійською і посміхнулась.

Один був від містера Ґрінліфа, другий від Тіті з Венеції, а третій, пересланий — від Клео. Він відкрив листа від містера Ґрінліфа.

9 червня, 19_______

Дорогий Томе!

Учора отримав вашого листа від 3 червня.

Насправді ми з дружиною не так уже й здивувалися. Ми обоє знали, що ви дуже подобалися Річарду, хоч він жодного разу не згадував про це у своїх листах. Як ви й припустили, цей заповіт, на жаль, справді може свідчити про те, що Річард наклав на себе руки. Ми теж схиляємося до такого висновку. Єдина надія хіба на те, що Річард, з відомих лише йому самому причин, вирішив відвернутися від своєї сім’ї і жити під чужим іменем.

Моя дружина погоджується зі мною у тому, що, незважаючи на те, яка доля спіткала Річарда, ми повинні виконати його волю. Отже, у справі заповіту ви можете розраховувати на мою цілковиту підтримку. Я передав фотокопію своїм адвокатам, і вони інформуватимуть вас про перебіг справ з успадкуванням вами заощаджень та іншого майна Дікі.

Ще раз хотів би подякувати за ту допомогу, яку ви надали мені в Італії. Давайте про себе знати.