Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

кару шеститижневою тюрмою».

Примірник журн. «Вестник Европы» з автографом поеми «Про багача, що їздив біду купувати» зберігається у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР в особистій бібліотеці І. Франка (№ 554). При оправленні книжки журналу окремі рядки тексту були зрізані. В автографі поряд з текстом І. Франко цифрою позначав кількість рядків. Зокрема, на с. 805 журналу в кінці тексту поеми зроблена остання помітка «536». З цих 536 рядків 28 зрізані палітурником. Лишилися неушкодженими 508 рядків.

На підставі часу виходу у світ вказаного номера «Вестника Европы», правописних особливостей і почерку поема орієнтовно датується кінцем 1877 р.

Подається за автографом.

«Вестник Европы» - російський щомісячний науковий, суспільно-політичний та літературний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Москві в 1866-1918 рр.

 

 

СОН КНЯЗЯ

 

Вперше надруковано у кн.: Іван Франко. Твори в двадцяти томах, т. 13. К., Держлітвидав, 1954, с. 7-25.

Зберігається незакінчений автограф твору (ф. 3, № 216). В останні роки життя І. Франко відредагував написаний текст, вніс окремі стилістичні правки, опустив підзаголовок «Казка про князя і його слугів», а також перший варіант початкових розділів поеми. Нижче наводимо опущені розділи:

 

I

 

Во время оно жив був князь

У городі над Полтво́ю.

Він міг усе, він знав усе

Й на все хитав головою.

 

Чи з давніх галицьких князів

Він виводив як рід свій,

Не знати; но твердо за Русь він стояв

Против усяких бідствій.

 

Не знать допевно, від чого

Той князь наш надполтванський

(Чи від плоско́го чола, чи ума?)

Писався «князь Площанський».

 

Рутенців плем’я перед ним

Хилило чола покірно

І голосило на весь світ

Його славу безмірно.

 

Але не буком він твердим,

Не шаблев, не кнутами

Здобув собі власть і свій трон утвердив,

А твердшими сто раз «Словами».

 

«Бо що ж,- гадав він,- хто мечем

Воює, від меча й загине,

Но «Словом» я скорше поб’ю всіх врагів,-

Мене ж ним убити хто встигне?»

 

І князь той премудрий п’ятнадцять літ

Кормив своє стадо водою

І думав: «Тепер я безпечний! Уже

Не стрічусь ніколи з бідою.

 

У тій допотопній калюжі гадок,

Котрою поїв я народ свій,

Втопилось, заціпло усе, що лишень

На мене дзявило рот свій!

 

Нікому тепер ся й не приснять уже

Страшилища Поступу й Волі,

Нікому й на гадку не прийде Народ,

Його віковічнії болі!

 

Вода моя стухла, стара і мутна,

А хто її гарно напився,

Той спатиме довгі-предовгі літа,

І гадки нема, щоб збудився!

 

А як хто прокинесь й проглипне,

Той світу не зможе пізнати

І без угаву: «Єдна Русь, єдна!»

Буде́, мов безумний, кричати!»

 

Так думав надполтванський князь

І потішався сердечно,

Що спати буде надальше народ,

А він ме владіти безпечно.

 

Се бу́ло в той вечір, коли кінчивсь

Рік сумних «проісшествій»,

Рік крові, і сліз, і тиранства, й нужди,

Рік вісімсот сімдесят шестий.

 

II

 

У городі Львові усього є гук,

А найбільш сміття й трактирів,-

У них дають їсти за гроші, хоч вже

Не один ту їду й відхирів.

 

У городі Львові в трактирників тих

І пива за гроші дістати.

При склянці всю ніч там ті мужі сидять,

Що бояться йти на ніч до хати.

 

Що бояться не псів, ані хижих звірів,

Щоб на улиці їх не напали,

Що бояться не духів, не злих упирів,

Но дрожать з ляку перед жінками.

 

У городі Львові трактирщик один

У книгах ся пише «Штадміллер».

У нього-то часто наш славний князь

Сидить цілу нічку. Das will er! 39

 

Сидить цілу нічку і нектар п’є,

Котрого римляни не пили,

На лікті важкую голову спер -

Бог зна, що він дума в тій хвилі?

 

Десь думає, як тяженько княжить

Без войська і без бука,

Бо ось головою поважно хита,

А то - дум поважних порука.

 

Десь думає, як то приятно служить

Сильнішому, вищому пану,

Що сріблом за всяку прислугу платить

Свойому отаману.

 

Він думає далі - і морщить чоло,-

Що доля лиха си закпила

Із нього, і світові всьому на глум

Смиренного з лютов зліпила.

 

І нижче схиляєсь його голова

Під сумних дум вагою,

І жінка йому пригадалась гнівна,

Що держить його під ногою.

 

Гм-гм! кашельнув наш князь-богатир,

Щоби гадку прогнати тривожну,

Гм-гм! кашельнув, горі очі підвів

І поглянув на склянку порожну.

 

Но з неї потіха ніяка не йде,

А тривожні гадки, наче мухи:

Та над вухом бзинить, ся за бороду рве,-

І шиплять, і гомзять го, псяюхи.

 

Ще нижче голову схилив

Додолу бідолаха,

Втім, перед ним слуга опинивсь,

Що звався «Гайдамаха».

 

Слуга се вірний, хоть зглубить

Не втне, де Чернігів, де Харків,-

А прецінь півець він і публіцист,

Підписуєсь: О. А. Марків.

 

III

 

При склянці порожній наш князь сидить,

І киває головою,

І смотрить під стіл, немов не зрить

Слуги перед собою.

 

Но вірний слуга зігнувсь в дугу,

До уха його нагнувся

І шепче слова якісь бистро йому,-

Князь слухав, но не обернувся.

 

І шепче слуга: «Пронеслася вість,

Що жде вас завтра пригода,

Що Іуда якийсь нападе на вас

Із страшнов товпою народа.

 

Народ розлючений, яко звір,

І хитрий