Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Наступного дня до печери спускається Песеле. Запалює олійну лампадку і, ступивши кільканадцять кроків, потрапляє до високої зали. Пломінь лампадки освітлює дивні стіни, наче зроблені з оніксу, вкриті патьоками та бурулями. Песеле здається, ніби вона потрапила всередину однієї з тих сніжинок, що їх визбирувала на шкірі Єнти. Бачить тіло прабабусі, що лежить на природному ложі; воно їй здається меншим, ніж учора. Але шкіра рожева, а на вустах блукає та сама усмішка.

— Пробач, — каже Песеле. — Це ненадовго. Щойно стане спокійніше, ми заберемо тебе звідси.

Вона, ще сидить трохи біля неї, розповідаючи про майбутнього чоловіка, який їй здається ще дитиною.

17

Рештки. Сум’яття мого серця

Мовиться в Берахот, 54, що четверо мають дякувати Богові: той, хто вцілів у штормі на морі, той, хто вижив, пройшовши через пустелю, той, хто одужав після хвороби, і той, хто вийшов з в’язниці. Я все це пережив і за все це маю подякувати Богові. Що й роблю щодня. І надивившись на дивовижну крихкість нашого життя, ще палкіше дякую Богові, що зіп’явся я на ноги після того, як нас зі старим Шором та Нуссеном побили під час колотнечі, що її влаштували по смерті єпископа, захисника нашого. Насильству протистояти я не вмію і болю боюся. Вчився я на рабина, а не на бійця.

Коли я цілковито видужав (якщо не брати до уваги безповоротну втрату двох зубів), допоміг тестям і моїй Леї поповнити в корчмі запаси доброї горілки, смальцю й капусти, меду й масла, справив їм теплий одяг, сам же закупив товар (віск) і разом із Моше з Підгайців та Хаїмом і Єрухімом Ліпмановичами, з якими вже кілька тижнів потай від Леї зустрічався, вирушив услід за Яковом. Я не назвав би це втечею, хоч так може здатися, і так назвала це Лея, дорікаючи мені, що Яків завжди був мені важливіший, ніж вона. Не розуміє вона мене та моєї місії.

Водночас болісний розкол стався серед нас, правовірних: Шори, здавалося, почали забувати про Якова або ж утратили віру в нього й надію, що він їх поведе. Разом із Крисою вони вирушили в місію до Салонік, до послідовників Барухії, які, як відомо, свого часу Якова жорстоко переслідували.

Часто мені сниться той самий сон, а ребе Мордке завжди казав зважати на сни, які повторюються, бо вони — наш зв’язок із нескінченністю. Сниться мені, що я блукаю просторим домом, у якому безліч кімнат, дверей, переходів. Не знаю, чого шукаю. Все тут старе й спорохнявіле; шпалери на стінах, колись дорогі, тепер виблякли, підлоги вичовгалися.

Цей сон мене тривожить, бо мені хотілося б бачити кабалістичні сни про заховані один в одному палаци з нескінченними коридорами, що ведуть до Божого престолу. А в моєму сні — лише запліснявілі лабіринти без виходу. Коли я, непокоячись, розповів про це Якову, він лише засміявся: «Тобі ще щастить, мені сняться стайні й клоаки».

Восени я отримав від Леї лист із вимогою розлучення. Рука місцевого рабина звинувачувала мене, що я став відступником і зрадив її на віки вічні. Я плакав, коли писав їй ґет — лист-розлучення, — але, чесно кажучи, відчув полегшення. Нас небагато поєднувало, моїх коротких візитів додому було замало, щоб ми стали справжньою сім’єю. Я пообіцяв їй дбати про сина і допомагати їй, доки він не стане на ноги, але вона не відповіла.

Коли я дивлюся на свої записи, бачу, що рідко згадував у них дружину, з якою побрався багато років тому, повернувшись із наук у Бешта. Дружину мені вибрали з-поміж сусідів, доньку родича мого батька. Я мало писав про неї через те, що ніколи особливо не цікавився жіночими справами, а свою сім’ю завжди сприймав як обов’язок перед родиною й племенем. Діти в нас були, точніше, дитина, одна з п’ятьох, яких Лея народила, — інші померли відразу після народження. Вона твердила, що то все через мене, бо я рідко коли бував удома, а коли таки заїжджав, займався чимось своїм. Я ж вважав, що обов’язки свої виконував сумлінно. Бог нещедро вділив нам потомства: давав його, наче принаду, й одразу забирав. Можливо, я міг би дарувати їй здорових красивих дітей, які не помирали б. Міг би навчити їх читати, міг би збудувати будинок і займатися торгівлею, щоб вона не мусила працювати служницею. Але правда безжальна: я взяв її за дружину і геть про неї не дбав.

Коли ми запитали поради в Моше з Підгайців, чоловіка вельми вченого у справах магічних, він сказав, що за нами тягнуться різні непрості справи з попередніх життів. Цього пам’ятати ми не можемо, але мусимо розлучитися, щоб не помножувати біль у цьому світі.

Є двоє людей у моєму житті, яких я глибоко й вірно кохаю — це Лея та Яків. На моє нещастя, вони — протилежності, які не терплять одне одного, неможливо також їх помирити, а я мушу знайти свій шлях між ними.

Сам не знаю, як сталося так, що навіть у найбільшому нещасті, без дружини і Якова, я знов опинився у Бешта в Меджибожі. Я мандрував туди наче в гарячці, шукаючи, либонь, того самого, що й у молодості: мудрості, яка дасть сили витримати страждання.

Я чекав на розмову два дні і впродовж цього часу не вибовкав, хто я і звідки прибув. Якби сказав, він міг би мене не прийняти. Адже всі знали, що Бешт журиться через нас, через нашу неправильну єврейськість.

Вже дещо інші звичаї панували в містечку, що його майже цілковито населяли хасиди. Всюди було повно прочан у халатах до колін, бруднуватих панчохах і штреймлах на головах. Меджибіж, здавалося, живе в якомусь дивовижному сні, зайнятий лише собою, — далеко від Львова чи Кракова. Розмови на вулицях були про те саме: про Бога, імена, значення найменшого жесту чи події. Життя світу, війна, король — усе те ніби не доходило до Меджибожа. І хоч колись місто було мені таким близьким, сьогодні воно лише поглиблювало мій розпач; тутешні люди здавалися мені сліпими й глухими. Я заздрив їм, що вони можуть отак безупинно клопотатися божеськими справами — мені теж так хотілося; але водночас вони були безпорадні, як діти, коли з-за обрію наближалася чергова буря. Вони були наче кульбаби — красиві й легкі.

Бачив я там іще кількох наших, які через переслідування після смерті нашого патрона, архієпископа Дембовського, теж прибилися