Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

за участь у кримінальних оборудках. А як хто не слухався, того карали. Причому знову ж таки без слідів.

*

Ріджспорт, 1993 рік

Приміщення за клубом

Джеремі вже наповнив водою величезну миску, аж відчинилися двері кабінету. Він звів очі й побачив, як Костіко проводить до кімнати хирлявого чоловіка в костюмі з краваткою.

— А, здоров, Еверетте! — сердечно привітався з ним Джеремі. — Радий тебе бачити.

— Добридень, Джеремі, — тремтячи мов осиковий листок, відказав той чоловік. Еверетт був зразковим батьком родини, якого Костіко зняв на плівку з неповнолітньою повією.

— То що, Еверетте, — люб’язно запитав його Джеремі, — кажуть, ти більше не хочеш працювати в моїй фірмі?

— Послухай, Джеремі, я більше не можу так ризикувати. Це божевілля якесь. Якщо мене зловлять, то на кілька років запроторять до в’язниці.

— Не на довше, ніж за статеві стосунки з п’ятнадцятирічною дівчиною, — пояснив йому Джеремі.

— Я був певен, що вона доросла, — мляво боронився Еверетт.

— Послухай, Еверетте, ти — нікчемне гівно, яке полює на юних дівчаток. І ти працюватимеш на мене, поки мені хотітиметься, або загримиш до в’язниці, де хлопці відчикрижать тобі бритвою кабаку.

І не встиг той сердега щось блявкнути у відповідь, як Костіко вхопив його, зігнув удвоє і занурив головою в миску з крижаною водою. Потримавши його отак секунд із двадцять, витяг його з води. Еверетт глибоко вдихнув.

— Ти працюєш на мене, — сказав Джеремі, — второпав?

Костіко знову втопив його голову в воду, й ті тортури тривали, аж поки Еверетт пообіцяв, що буде вірно служити.

*

— То Джеремі топив людей? — запитав я, провівши відразу ж паралель із тим, як убили Стефані.

— Так, капітане Розенберґу, — відказала Вірджинія. — Вони з Костіко зробили ці топлення своїм коронним номером. Чинили це тільки з пересічними людьми, вразливими і слабкими, з яких можна сім шкур злупити. Коли в клубі я бачила, як із того кабінету виходить мокрий чоловік і плаче, то вже знала, що там коїлося. Кажу вам, Джеремі знищував людей зсередини, не залишаючи зовні жодного сліду.

— То він і вбивав людей у такий спосіб?

— Мабуть. Він на все був здатний. Знаю, що люди зникали без сліду. Топили їх? Спалювали? Закопували? Згодовували свиням? Хтозна. Джеремі нічого не боявся, крім в’язниці. Тим-то й був такий обережний.

— Що сталося потім?

— 1994 року я народила дитину. Поміж мною і Джеремі нічого не змінилося. Не було й розмови про шлюб чи спільне мешкання. Але він давав на дитину гроші. І от цікаво: ніколи не давав простої готівки. Завжди чеками або ж переказами через банк. Офіційно. Тривало це до липня. До його загибелі.

— А що сталося того вечора, коли він загинув?

— Гадаю, Джеремі боявся в’язниці, тому що був клаустрофобом. Казав, уявити себе не може в замкненому просторі. Завжди їздив на мотоциклі, а не автомобілем, і ніколи не надівав шолома. Щовечора прямував тим самим маршрутом: опівночі виїздив із клубу, дуже рідко траплялося, щоб пізніше, й повертався додому тридцять четвертою автострадою, що провадить прямісінькою до його хати. І завжди мчав, мов несамовитий. Вважав себе вільним, непереможним. Майже завжди був п’яний. Я частенько думала собі, що він урешті вб’ється на тому мотоциклі. Та ніколи й на гадці не мала, що уб’ється він отак, самотою, і цілі години конатиме мов той пес на узбіччі. Лікарі казали, що якби його знайшли раніше, то можна було ще врятувати. Ніколи мені не було так легко, як тоді, коли мені сповістили, що він загинув.

— А ім’я Джозеф Ґордон щось каже вам? — запитав я. — Він був міським головою Орфеї до липня 1994 року.

— Джозеф Ґордон? — перепитала Вірджинія. — Ні, не каже нічого, пане капітане. А що?

— Він брав хабарі, то я подумав, чи не пов’язаний він був із Джеремі.

— Знаєте, я ніколи не пхала носа в його справи. Менше знаєш, довше живеш.

— І що ви робили після смерті Джеремі?

— Єдине, що вміла робити: далі співала в Ріджс-клубі. За це добре платили. Той дурень Костіко і досі там.

— Він перейняв справи?

— Він перейняв клуб. Справи, які провадив Джеремі, після його смерті зав’язли. Костіко — чоловік без розмаху, без розуму. Всі крали у нього гроші з каси, тільки він цього не знав. Він навіть до в’язниці потрапив за дрібні махінації.

Після візиту до Вірджинії Паркер ми подалися в Ріджс-клуб. Той заклад відчинявся лише увечері, всередині вешталися службовці, неохоче прибираючи кімнати. Клуб був старомодний, містився в напівпідвальному приміщенні. Уже з опорядження можна було зрозуміти, чому він мав таку популярність 1994 року й зійшов на пси 2014-го. Коло барної стійки ми побачили чоловіка, що стояв на колінах, приймаючи ящики з пляшками з алкогольними напоями, йому було років із шістдесят, він був кремезний, але вже добряче постарів.

— Хто вас впустив сюди? — роздратовано загорлав він, угледівши нас. — Клуб відчиняється о шостій вечора.

— Поліції скрізь відчиняють, — відказав Дерек, показуючи йому значок. — Це ви Костіко?

Ми відразу ж уторопали, що це таки він, бо Костіко чкурнув звідтіля мов заєць. Пробіг залою і рвонув коридором, що провадив до службового виходу. Бігав він прудко. Ми з Анною помчали йому навздогін, а Дерек побіг центральними сходами. Костіко промчав службовим виходом, штовхнув двері, що провадили надвір, і зник у сліпучому сяйві білої днини.

Коли ми з Анною теж вибігли надвір, Дерек уже схопив Костіко на паркувальному майданчику, повалив його додолу і надів наручники.

— Ого, Дереку, — сказав я, — бачу, ти не втратив своїх рефлексів!

Він усміхнувся, і на мить його лице аж засяяло.

— Це так добре, Джессе, — повернутися на оперативну роботу.

Костіко звався Коста Суарец. Він відсидів у в’язниці за торгівлю наркотиками, а причиною його втечі була торбина з кокаїном у кишені піджака. Звісно ж, на продаж, бо там було його чималенько. Та нас це не цікавило. Ми хотіли скористатися ефектом несподіванки, щоб допитати його, отож потягли в клуб. Там було приміщення, де на табличці було написано: «КАБІНЕТ». Кімната була точнісінько така, якою нам змалювала її Вірджинія: холодна, без вікон. У кутку вмивальниця й стара мідна миска. Допит провадив Дерек.

— Нам начхати на те, що ти тут продаєш, Костіко. Нас