Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

з нею. І вона розповіла, як загинув Джеремі.

— Дорожня пригода, — згадав Дерек, не розуміючи, до чого веде Анна. — Це ми вже знаємо.

— Убився на мотоциклі, — уточнила Анна. — Врізався в дерево на повній швидкості.

— Ти хочеш сказати, як ото на початку Кіркової п’єси? — запитав я.

— Атож, Джессе, — потвердила Анна.

— Треба негайно допитати Кірка Гарві, — сказав я. — Змусити його сказати, що він знає.

— Майор не дасть тобі й пальцем поворухнути, Джессе, — зауважив Дерек. — Якщо ти зачепиш Гарві, тебе усунуть від обов’язків і від слідства. Спробуймо діяти методично. І спершу треба зрозуміти, чому в поліції Ріджспорта, коли ми з нею зв’язалися, не виявилося справи про цю пригоду?

— Тому що справами зі смертельних пригод на шляхах опікується дорожня поліція штату Нью-Йорк, — сказала Анна.

— То треба негайно зв’язатися з дорожньою поліцією й узяти копію рапорту.

Анна простягнула нам стос аркушів.

— Уже зроблено, — сказала вона.

Ми з Дереком поринули в читання. Пригода сталася в ніч із 15 на 16 липня 1994 року. Протокол поліції був лаконічним: «Пан Фолт утратив керування мотоциклом. Він їхав без шолома. Свідки бачили, як він виїхав з Ріджс-клубу опівночі. Один із водіїв знайшов його о сьомій ранку. Він був непритомний, але ще живий. Помер у лікарні». Тут-таки були і світлини мотоцикла: купа металу й окремі шматки заліза у рову. Була і примітка: копію рапорту надіслали спеціальному агентові ФАБОВЗ Ґрейсові, на його прохання.

— Цей той спеціальний агент Ґрейс, що дав нам змогу дістатися до Теда Тенненбаума, затримавши чоловіка, що продав йому пістолет, — пояснив Анні Дерек.

— Треба зв’язатися з ним, — сказав я. — Він не на службі, бо за тієї пори йому було вже п’ятдесят років.

— А поки що ми повинні допитати Вірджинію Паркер, колишню подругу Джеремі Фолта, — сказав Дерек. — Може, вона щось нам розкаже.

— Вона чекає нас, — заявила Анна, яка сьогодні вже про все подбала наперед. — У дорогу.

Вірджинія Паркер мешкала в невеличкому обшарпаному будиночку на в’їзді до Ріджспорта. Це була п’ятдесятирічна жінка, колись вродлива, та зараз сліди тієї краси вже зблякли.

— Джеремі був огидний чоловік, — пояснила вона у вітальні, куди нас запровадила. — Дитина — це єдине добро, яке йому пощастило зробити. Наш син хороший хлопчина, працює в садовій компанії, його там цінують.

— Як ви познайомилися з Джеремі? — запитав я.

Перш ніж відповісти, вона запалила цигарку і глибоко затягнулася. У неї були довгі тонкі пальці з нафарбованими, криваво-червоними нігтями. Випустила хмару диму і тільки тоді відповіла:

— Я була співачкою в Ріджс-клубі. Це був модний колись клуб, зараз він зійшов на пси. Панна Паркер. То було моє сценічне ім’я. Зараз я часом іще співаю. А тоді була навіть зіркою, хоч і невеликого масштабу. Всі чоловіки були коло моїх ніг. Джеремі був одним із власників того клубу. Гарний був хлопець. Спершу мені подобалося, що він такий хвацький чолов’яга. Мене вабила ота його небезпечність. І тільки завагітнівши, зрозуміла, який він насправді, той Джеремі.

*

Ріджспорт, червень 1993 року

Вісімнадцята година

Знесилившись від цілоденної нудоти, Вірджинія лежала на дивані, аж хтось постукав у двері. Вона подумала, що це Джеремі, якого стурбував її стан. Двадцять хвилин тому вона передала в клуб, що не в змозі співати сьогодні ввечері.

— Заходь, — гукнула вона, — двері відчинені.

Гість так і зробив. То був не Джеремі, а Костіко, його помічник. Здоровезний як шафа, ручиська немов кувалди. Вона боялася його і ненавиділа.

— Що тобі треба, Костіко? — запитала Вірджинія. — Джеремі тут нема.

— Та я знаю. Він мене послав. Ти повинна прийти в клуб.

— Не можу, мене цілісінький день нудило.

— Я не питаю, чи ти можеш. Збирайся хутчій.

— Поглянь на мене, Костіко, я ж не можу співати.

— Ворушися, Вірджиніє. Клієнти приходять до клубу, щоб почути тебе. Якщо тебе порає Джеремі, то це ще не означає, що тобі все можна.

— Ну, оскільки в мене такий живіт, — відказала Вірджинія, — то він бере мене тільки ззаду.

— Заткни пельку, — урвав її Костіко, — і збирайся! Чекаю тебе в автомобілі.

*

— І ви поїхали? — запитала Анна.

— А певно. Вибору в мене не було. Вагітність була для мене пеклом. Я мусила співати в клубі до самісіньких пологів.

— Джеремі вас бив?

— Ні, але було ще гірше. Він був збоченцем. Себе вважав не злочинцем, а «підприємцем». А його помічник, Костіко, був «компаньйоном». Приміщення за залою, де вони чинили свої шахрайські оборудки, звалося кабінетом. Джеремі вважав себе хитрішим від усіх на світі. Казав, щоб тебе не потягнули до суду, треба не залишати слідів. У нього не було зошита з рахунками, пістолет він мав на законних підставах, ніколи не давав письмових розпоряджень. Усі свої здирства, операції з наркотиками або зброєю він виконував під виглядом «гарантійного обслуговування». Була в нього група прислужників, якими він крутив як хотів. То були переважно батьки родин, на яких він мав дані, що могли б занапастити все їхнє життя: наприклад, фото з повіями в найнепристойніших позах. За його мовчання ті поплентачі повинні були йому служити. Він посилав їх забрати гроші в людей, яких він обдирав, або ж доправити наркотики дилерам, а потім забрати його частку: все це виконували ті небораки, яких важко було в чомусь такому запідозрити. Джеремі ніколи не світився сам. Ті прислужники приходили до клубу, мов звичайнісінькі відвідувачі, й залишали конверт для Джеремі барменові. Він ніколи не мав із ними прямих контактів. Клуб служив йому для відмивання брудних грошей. Там він робив усе за правилами шахрайського мистецтва: вкладав гроші в клуб. Ті суми вказувалися в бухгалтерських звітах, складалося враження, наче клуб дає величезний зиск, і нічого довести не можна було. А Джеремі платив величезні податки. Його неможливо було загарбати. Він міг робити що завгодно: все було задеклароване в податкову. Знаю, що поліція намагалася розпочати проти нього розслідування, та не знайшла жодної зачіпки. Тільки ті прислужники могли посвідчити на нього, та вони знали, що їх тоді очікує: в найліпшому разі їхнє суспільне і професійне життя полетить під три чорти. Якщо не брати до уваги, що й вони потрапили б до в’язниці