Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Парижем все вирішено. Як сказав Гай Юлій Цезар, переправляючись через Рубікон: «Alea iacta est».

— Це французькою?

— Латинською.

— Ти знаєш латинську?

— Кілька обовʼязкових висловів, без яких не було б історії.

— А без цього не можна?

— Можна. Поїдеш у складі групи студентів, найкращих знавців французької. Матимеш отаке добірне товариство.

— І що я серед них робитиму?

— Побачиш Париж. Розважишся.

— Коли? — запитав я.

— Це вже зовсім інша річ. Впізнаю сина свого батька.

Батько тішився, наче цього досяг я, хоча воно було його здобутком, до якого я не мав жодного стосунку. Інколи він видавався всемогутнім — на свій лад, ми пишалися ним. Ми були в захопленні від його вміння все пояснити і з усього знайти вихід, від його гумору і незворушності, він поставав перед братом і мною чарівником, який витрушував з рукава плюшевих тварин, згодом іграшкові автомобілі, в яких відчинялися і зачинялися двері, багажник і капот, потім знову автомобілі, лише їздили вони вже по-справжньому. Наостанок він витрусив нам по будиночку. Мені й на гадку не спало відмовитися чи бодай запитати, хто мав би летіти замість мене: точніше, замість кого полечу я. Я зовсім не думав про це. Париж — це таки щось. Батько вмів переконувати.

«Як ти міг це вчинити? Я ніколи не думала, що ти на таке здатний! Ти... Ти... Ти... Як це гидко і підло». Батько не сказав, що тією, чиє місце я зайняв завдяки його спритній махінації (він завжди робив усе з невинністю ангела), була Мирослава. Мені не наснилося б таке у страшному сні. Хоч як гарячково силкувався, я так і не зміг пригадати, чи відомо щось було батькові про наші стосунки, чи таки розповідав я, що зустрічаюся з дівчиною і що звуть її Мирославою і що вона вчиться на французькій, і що відмінниця, і що ми плануємо одружитися. Я зволікав, щоб зробити несподіванку, насправді ж боявся, що батько, який був для нас незаперечним авторитетом, не схвалить мого вибору. Батько... Він був для нас, мов маяк на виступі — рятунком, як кожний маяк, й одночасно небезпекою розбитись об скелю, на якій його встановлено.

Якби не Париж, ми побралися б — навіть мій батько не став би нам з Мирославою на заваді. Якби не він, який переграв партію, що називалась «Париж». Наче той картяр, який перешахрує всіх — який врешті перешахрував себе і мене.

Я волів не згадувати про Аліну, не думати про ніч у готелі гуртожитського типу неподалік від станції метро в глибині вулиці, вздовж якої росли платани і яку ніщо не вирізняло з-поміж сотень таких самих вулиць. Аліна була епізодом, як інші жінки перед тим й опісля.

Життя раптом постало у вигляді пісочниці, де я зводив усі ці роки замок, й ось він, який ще трохи і був би готовий, розсипався. Мені захотілось вижлуктити все пиво, яке я привіз з гуртівні, все пиво світу з усіх броварень, де його варять упродовж сторіч. Я хотів зникнути, розчинитися, перестати існувати. Я знав, що коли прокинуся, все знову буде гаразд.

Раптом я все пригадую.

— Я не вірю, батьку, що ти міг зробити це.

Я бачу його усміх, той самий, що й за життя, невинно-хлопʼячий вираз.

— Навіщо?

— Для твого блага. Лідія — вигідніша партія.

— Хто така Лідія?

— Доця начальника обласного відділу віз і реєстрацій. Її батько посприяв нам з твоїм закордонним паспортом. Паспорт не так легко було отримати, як і дозвіл на виїзд. Ти ж памʼятаєш ту неділю, коли вони приходили до нас?

— Але ж, батьку...

— Що?

— Дай мені відповідь: коли ти зробив мене найкращим знавцем французької, ти знав, що перемогу здобула Мирослава?

— Ні. Лист надійшов опісля. Ти ж бачив штемпель на конверті?

Невинний усміх ще довго не сходить з його лиця.

І розсотується разом з ним.

«Ya_sonechko». Я впізнав її швидше, ніж звернув увагу на підпис. Два слова, що розірвали нарив усередині, сяк-так зарубцьований по тому, як я натрапив на призначений для мене лист. Я відчув гострий біль, мов від механічного поранення.

Це сталося в Австрії, в готелі «Амбасадор». В «Імперіалі» неподалік полюбляв зупинятися один із приятелів мого батька, проте мені не хотілося опинитися з ним під одним дахом. «Вас запрошує країна Моцарта, Фройда і Гітлера». Про Гітлера рекламний проспект скромно промовчав. Каламутна країна, депресивна столиця, насуплені і непривітні люди, тут навіть туристи втомлені та понурі.

Жодної жінки, з якою закортіло б затишно провести ніч. Я повернувся в готель сам. Піднявшись у номер, дістав планшет, на той час останній крик галузі. В прочинене вікно долинала російська, рідше німецька і китайська. А може, японська.

Компанія, що утримувала сайт, підчіплюючи його до інших, пропонувала широкий спектр послуг — жінок, чоловіків, ґеїв, лесбійок, трансґендерів, поодинці, парами, оптом і вроздріб. Попит породжує пропозицію, і тільки мій батько вважав навпаки:

— Справжній бізнесмен той, — хто вміє на рівному місці створити попит. Запропонувати щось, від чого не зможуть відмовитися. Що хапатимуть тисячі, сотні тисяч, мільйони людей у святій вірі, що ось саме те, чого їм завжди бракувало; воно зробить їх нарешті щасливими. Але це вже завдання для вас, молодих. Я для цього застарий.

Між сандрами, наталями, ліліанами і ще як вони там називали себе Мирослава була єдиною, хто не обрав вигаданого імʼя, а ті два слова.

Коли я навів курсор, картинка почала збільшуватися, доки груди заполонили віконце, заступивши решту тіла, тоді як я жадав роздивитись лице. «„Ya_sonechko“ на звʼязку. Розпочніть чат. Перше спілкування безкоштовне». Я натиснув на цеглинку, екраном побігли крапки виклику, мов видимі сліди невидимої комахи. Вирішальної миті мені забракло духу, і я обірвав спілкування, не розпочавши його. «Станьте нашим клієнтом, і ви отримаєте багато переваг».

Життя подібне на транспортний засіб, в якому ти за кермом. Досить випустити його в легковажній впевненості, що воно само знає, як і куди йому їхати, як якоїсь миті, коли найменше сподіватимешся, розібʼєшся.

То хто ж ти, батьку? Хоч як я силкувався затримати їх, риси розчинялися, він мовби вислизав від мене, не бажаючи, щоб я побачив його таким, яким він був насправді.

Я ніяк не міг зліпити його портрет. Насамкінець у моїх руках залишався усміх, що нікому не належав і був подібним до метелика з поцяткованої тканини. Раптом метелик оживав і мерехтів перламутровими крильцями — такими самими поцяткованими, як тканина. Він то зникав,