Читати книгу - "Зелений дім"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 101 102 103 ... 119
Перейти на сторінку:
дошки, цвяхи та молотки, нехай зроблять маленьке ліжечко, а як почнуть розпитувать, то вигадай їм що-небудь. Тоньїто, Тоньїто, нехай в тебе будуть усілякі забаганки, стань такою як інші. Ти можеш його намацати? Воно вже ворушиться? І спитай себе: добре чи погано, що все це було, чи таким має бути життя і що б трапилось, якби з нею, якби з тобою і з нею, не сталося цього? А може, це був просто сон? І, зробивши останнє зусилля, знову спитай себе: чи змирився ти з долею? Чому ти призвичаївся до думки про свою смерть? Тому, що ти старий, чи тому, що Тоньїта померла?

— Чекатимеш на нього? — звернулася Чунга до Дикунки. — Може, він зараз з іншою жінкою.

— Хто це? — Арфіст утупився своїми вицвілими очима в бік сходів. — Сандра?

— Ні, маестро, — озвався Болас. — Це новенька.

— Він повинен був прийти до мене, сеньйоре, але, мабуть, забув, — сказала Дикунка. — Ну, то я піду.

— Спочатку поснідай, дівчино, — запропонував арфіст. — Чунгіто, запроси її.

— Так, звичайно, принеси собі чашку, — мовила Чунга. — У чайнику гаряче молоко.

Музиканти їли за столом біля бару при світлі бузкової лампочки, єдиної, яка ще світилася. Дикунка сіла між Боласом і Молодим Алехандро, — досі тебе не було чутно, ти дуже мовчазна, чи в твоїх краях усі жінки такі? Крізь вікно невиразно вимальовувалися хижки передмістя, оповитого темрявою, а нагорі підморгували три бліді зірочки. Ні, сеньйори, вони тріскотять, мов папуги. І арфіст, гризучи окраєць хліба: які ще папуги? А вона: так, в наших краях є такі пташки. І він, перестаючи жувати: тобто, дівчино, ти народилася не в П'юрі? Ні, сеньйоре, дуже далеко звідси, в сельві. Я не знаю, в якому саме місці, але завжди жила в Санта-Марія де Ньєві. Це маленьке містечко, сеньйоре, без автомобілів, великих будинків і кінотеатрів. Арфіст здивовано підняв голову: сельва, папуги? — і раптом швидко одяг окуляри, — дівчино, я вже забув, що все це існує на світі. Біля якої річки стоїть Санта-Марія де Ньєва? Близько чи далеко від Ікітоса? Сельва, як цікаво. Однакові кільця диму, які щохвилини випливали з вуст Молодого, розросталися, втрачали форму й танули під стелею. Я дуже хотів би побувати в Амазонії, послухати музику дикунів. Вона не схожа на креольську, авжеж? Зовсім не схожа, сеньйоре, тамтешні люди мало співають, а їхні пісні не такі веселі, як марінера чи вальс, швидше сумні й дивно звучать. І Молодий: я дуже люблю сумну музику. А які слова у цих піснях, дуже поетичні? Ви ж розумієте їхню мову, так? І Дикунка: ні, я не розумію мови, — вона затнулася й опустила очі, — дикунів, знаю деякі слівця, бо часто чула їх, от і запам’ятала. Але ви не думайте, сеньйоре, там багато білих, а дикунів майже не видно, вони живуть у лісі.

— А як ти потрапила до рук Хосефіно? — спитала Чунга. — Що ти знайшла в тому пройдисвітові?

— Хіба це так важливо, Чунго, — махнув рукою Молодий. — Кохання не розуміє доказів. Так само не любить запитань і не дає відповідей, як сказав один поет.

— Не лякайся, Дикунко, — засміялася Чунга. — Я питаю лише так, жартома. — Мене мало цікавить чуже життя.

— Що з вами, маестро? Чому ви так спохмурніли? — затурбувався Болас. — У вас молоко холоне.

— І в сеньйорити теж, — докинув Молодий. — Випийте його швидше, будь ласка. Може, ви хочете печива?

— Доки ти звертатимешся до дівок на «ви»? — спитав Болас. — Смішний ти, Молодий.

— Я з усіма жінками розмовляю однаково, — відповів Молодий. — Дівки чи черниці, яка різниця, я всіх їх поважаю.

— Тоді чому в твоїх піснях стільки на них нарікань? — зауважила Чунга. — Уїдливий з тебе композитор!

— Я їх не ображаю, а співаю їм правду, — сказав Молодий з легкою усмішкою, випускаючи останнє колечко диму, біле й бездоганне.

Дикунка встала, — сеньйоро, мені хочеться спати, я піду, дуже дякую за снідання, — але арфіст схопив її за руку, — зачекай, дівчино. Ти підеш до непереможного? На площу Меріно? Ми тебе підвеземо. Боласе, збігай по таксі, бо мені теж хочеться спати. Болас підвівся, вийшов на вулицю, і крізь двері, що зачинилися за ним, війнуло свіже повітря. Селище потопало в темряві. І Молодий: ви помітили, яке примхливе небо в П'юрі? Вчора на цю пору вже пекло сонце, пісок не падав, халупи біліли, мов свіжовимиті. А сьогодні ця клята ніч ніяк не хоче закінчитись, що було б, якби так залишилося назавжди? Молодий вказав рукою на прямокутничок неба, облямований вікном. Щодо мене, то я був би щасливий, але іншим це, мабуть, не сподобалося б. Чунга покрутила пальцем собі біля скроні: от іще, чим переймається, якийсь схибнутий. Вже шоста? — Дикунка схрестила ноги, сперлася ліктями на стіл. — У сельві світає набагато раніше, о цій порі всі вже на ногах. І арфіст: так, так, небо стає рожеве, зелене, блакитне, різнокольорове, — і Чунга: як це? — і Молодий: як це, маестро, ви знаєте сельву? Ні, просто уявляю її собі, зі мною таке буває; якщо лишилося трохи молока, я охоче б випив. Дикунка налила йому, підсолодила. Чунга недовірливо дивилася на арфіста, зараз у неї був злостивий вираз обличчя. Молодий закурив наступну цигарку і знову почав випускати з рота сизуваті колечка диму. Прозорі й легкі, вони пливли до чорного квадрата вікна, наздоганяючи одне одного на півдорозі, — на мене світло діє не так, як на інших людей, — з’єднувалися в маленькі хмаринки, — вони тішаться, коли світить сонце, смутнішають, коли западає ніч, — і нарешті танули, зникали, — а я, навпаки, вдень сповнений гіркоти і лише надвечір оживаю. Це тому, Молодий, — сказав дон Ансельмо, — що ми всі, і Чунгіта, і Болас, і я сам, а тепер ось і дівчина, стали опівнічниками, щось на зразок лисиць чи сов. Раптом грюкнули двері, і на порозі з’явився Болас, який підтримував Хосефіно, схопивши його за поперек, — погляньте, кого я зустрів, він стояв посеред дороги й балакав сам до себе.

— Але ж і набрався ти, Хосефіно, — сказала Чунга. — Ледь на ногах стоїш.

— Добрий день, хлопче, — привітався арфіст. — Ми вже думали, що ти за нею не прийдеш. Збиралися самі її завезти.

— Нема чого з ним балакати, маестро, — сказав Молодий. — Він уже готовий.

Дикунка й Болас допровадили його до столу, а Хосефіно: я не готовий, що за дурниці, нехай Чунгіта принесе нам пляшечку пива. Арфіст підвівся: хлопче, дякую за добрі наміри, але вже пізно і таксі чекає на нас. Хосефіно кривлявся, був у піднесеному настрої, горлав: ви тут усі закиснете, ха-ха,

1 ... 101 102 103 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелений дім"