Читати книгу - "Пастка"

всі розходилися. — Звісно, Нана наша хрещениця, але якщо з неї надумали зробити квіткарку, то ми про неї більше навіть чути не хочемо. Ще одна бульварна повія... Не мине й пів року, як вона втече.

Піднімаючись сходами нагору, Купо зійшлися на думці, що все минуло чудово і що Пуасони зовсім не погані люди. Жервезі навіть сподобалося, як вони облаштували крамницю. Вона гадала, що їй буде тяжко провести цей вечір у своїй колишній оселі, де нині обживалися інші, й сама собі дивувалася, що не злостилася ані миті. Роздягаючись, Нана запитала в матері, чи в дівчини з третього поверху, що минулого місяця вийшла заміж, теж була муслінова сукня, як у неї.

Та це був останній щасливий день для їхньої родини. Протягом наступних двох років Купо опускалися все нижче й нижче. Найсутужніше було взимку. І якщо теплої пори вони мали бодай якийсь кусень хліба, то разом із сльотою та холодом до їхньої по-сибірському студеної нори приходив голод, що змушував тупцювати коло порожнього буфета й лягати спати, так і не повечерявши. Мерзенний грудень пробирався до них крізь шпарину під дверима й приносив їм усі можливі негаразди: безробіття, мляві лінощі, безпросвітну нужду, холоднечу та вільгість. Першої зими вони ще коли-не-коли запалювали грубку й купчилися біля неї, прагнучи більше зігрітися, аніж попоїсти. Другої зими грубка просто стояла й іржавіла, а її чавунний стовп, здавалося, ще більше холодив кімнату своїм похмурим виглядом. Та найбільше їх підкошувало й зводило зі світу комірне, яке вони мусили платити. О, цей січневий квартал, коли в хаті немає ні шеляга, а старий Бош приносить рахунок! Тоді холодом віє ще дужче, немов пронизує північним вітром. Наступної суботи з’являється пан Мареско, у теплому пальті та вовняних рукавицях, нацуплених на дебелі лапи. За кожним словом він погрожує виселенням, а надворі тим часом падає й падає сніг, ніби лаштуючи їм на вулиці постіль з білими простирадлами. Щоб заплатити за помешкання, вони ладні були власну шкуру продати. Саме через те комірне їхній буфет і грубка стояли впорожні. Щоправда, бідкання ширилося по всьому будинку. На всіх поверхах стояв плач і стогін — ця музика нещастя котилася сходами й коридорами. Якби в кожній родині хтось помер, то й тоді в будинку не зчинилось би такого органного ревища. Справдешній день Страшного суду, кінець кінця, нестерпний відчай, погибель для вбогого люду. Одна жінка з четвертого поверху цілий тиждень ходила торгувати собою на розі вулиці Бельом, а робітник, муляр із шостого поверху, обікрав свого хазяїна.

Звісно, Купо самі були в усьому винні. Хай як тяжко буває в житті, а люди завжди можуть дати собі раду, дотримуючись порядку та ощадливості, — от хоча б Лорійо, які завжди вчасно вносили гроші за житло, загорнувши їх у шмат брудного паперу. Але ті, правду кажучи, жили, як голодні павуки: сама праця після того, як подивишся на них, викликає лише огиду. Нана своїми квітами ще нічого не заробляла, проте її утримання обходилось недешево. На Жервезу в пані Фоконьє починали позирати скоса. Вона поступово втрачала хист, псувала речі так часто, що господиня знизила їй платню до сорока су — стільки заробляли партачки. При цьому Жервеза, бувши дуже гонористою й дратівливою, лізла всім межи очі зі своїм колишнім становищем власниці пральні. Вона прогулювала цілі дні, ні сіло ні впало могла піти геть з роботи, а одного разу, наприклад, коли пані Фоконьє взяла до себе на роботу пані Пютуа, її колишню робітницю, пліч-о-пліч з якою тепер доводилось працювати, вона так розсердилася, що два тижні взагалі не з’являлася в пральні. Після таких витребеньок її знову приймали лише з милосердя, що злило її ще дужче. Певна річ, платня наприкінці тижня була геть мізерною, і Жервеза з прикрістю визнавала, що врешті-решт якоїсь суботи вона сама муситиме доплачувати хазяйці. Купо ж, якщо й працював, то, очевидно, віддавав усе зароблене на благо уряду, бо Жервеза, відколи він повернувся з Етампа, не бачила в нього ані шеляга. Вона більше не цікавилася, скільки грошей він отримував у дні платні. Він приходив, матляючи руками, з порожніми кишенями, часто навіть без носової хустинки. Ба! Він і справді десь посіяв свого носовика, або ж його поцупив якийсь товариш-пройдисвіт. Попервах він намагався бодай якось виправдатись, придумуючи всілякі брехні: десять франків віддав на якийсь внесок, двадцять франків випали з кишені через дірку, яку одразу й показував, п’ятдесят франків розійшлися на виплату вигаданих боргів. Згодом він перестав завдавати собі цим клопоту. Гроші випаровувалися — та й квит! Вони в нього були не в кишені, а в животі — ще один нічогенький спосіб приносити гроші своїй старій. Дослухавшись до поради пані Бош, прачка ходила чатувати чоловіка біля майстерні, щоб зненацька його заскочити й забрати отриманий заробіток, але рідко з того щось виходило, бо товариші попереджували Купо і гроші зникали в його черевиках чи ще брудніших місцях. Пані Бош дуже добре зналася на цьому ділі, адже її чоловік часто заховував десятифранкові монети, щоб потім пригощати кролятиною своїх приятельок. Вона нишпорила по найдрібніших шпаринах у його одязі й зазвичай знаходила монету, якої бракувало, в козирку кашкета, зашиту між шкіряним верхом та підкладкою. Але бляхар був не з тих, хто набиває свої лахи золотом! Він усе ховав собі до шлунка. Не могла ж Жервеза взяти ножиці й розпороти йому черево!

Атож, вони самі були винні, що скочувалися все нижче й нижче. Та це саме ті речі, в яких ніхто сам собі не зізнається, тим паче, загрузнувши в багні. Вони нарікали на злу долю, стверджували, що Бог розгнівався на них. Їхня домівка перетворилася на справжній балаган, в якому вони цілими днями гиркалися. Щоправда, до бійки ще не доходило, якщо не брати до уваги кількох ляпасів, завданих у розпалі сварки. Найсумнішим було те, що їхні почуття приязні розлетілися, як канарки з відчиненої клітки. Родинне тепло, що існує між батьками, матерями та дітьми, коли вони міцно тримаються купи, покидало їх, і тепер кожне дрижало від холоду у своєму кутку. Усі троє — Купо, Жервеза, Нана — були злі, як собаки, гризлися через найменшу дрібницю, а в їхні очі палали гнівом. Здавалось, ніби зламалася якась пружина в родинному механізмі, що змушує серця щасливих людей битися в одному ритмі. О, Жервеза вже не тремтіла так, як раніше, коли бачила Купо на краю даху, на висоті дванадцять-п’ятнадцять метрів над тротуаром. Сама б вона