Читати книгу - "Зламані янголи"

ми виявили, з іншого боку брами було вивільнено більше енергії, ніж пішло на виконання всіх гіперкидків на Санкцію-IV та з неї з моменту її заселення. Сам я сказав би, що ще не розказано чималу частину історії.

— А, це… — я зневажливо махнув рукою. — Ну, знаєте, автоматизований флотський бій давніх мешканців галактики. Нічого особливого.

— Так.

Коли він пішов до виходу, йому наче щось згадалося.

— Такеші.

Мої чуття загострилися, як перед завданням.

— Що? — я постарався зберегти невимушеність.

— Мені просто цікаво. Як ви збиралися повернутися? Коли вже підірвали десантний корабель? Ну, розумієте, наноби ж були активні, було стільки фонової радіації. Ніякого транспорту, крім хіба що того всратого траулера. Ви що, хотіли піти пішки? Ви всі станете неактивними щонайбільше за два кроки. Що це в біса за стратегія така — підірвати єдиний транспорт, на якому можна втекти?

Я спробував згадати те, що сталося. Вся ця ситуація, запаморочення в порожніх коридорах і камерах марсіянського корабля, що затягувало вгору, муміфіковані погляди трупів і бій, який точився назовні за участю неймовірно потужної зброї — все це, здавалося, відійшло в надзвичайно далеке минуле. Гадаю, я міг би швидко пригадати все це, зосередившись як посланець, але мені заважало щось темне й холодне, радячи мені не робити цього. Я мотнув головою.

— Не знаю, Айзеку. Я сховав кілька скафандрів. Можливо, ми б випливли й затрималися край брами, щоб передати вам сигнал лиха.

— А якби брама не була радіопрозора?

— Вона прозора для зоряного світла. І, вочевидь, прозора для сканерів.

— Це не означає, що якесь зв’язне…

— Тоді я, блін, викинув би дистанційний маячок і став сподіватися, що він досить довго протримається проти нанобів, щоб ви його почули. Господи, Айзеку. Я ж посланець.

Ми імпровізуємо з цим на льоту. На випадок якоїсь гіршої ситуації в нас був майже робочий заявний буй. Сунь могла б його полагодити, налаштувати на передавання, а тоді ми 6 могли прострелити собі мізки й зачекати, коли хтось прийде поглянути, що там таке. Це не мало б великого значення: нам усім у цих чохлах так чи інакше зосталося не більше тижня. А тому, хто прибув би на сигнал заявного буя, довелося 6 нас перечохлити: ми були би штатними експертами, навіть якби померли.

Тут він усміхнувся. І я теж.

— Такеші, я все одно не назвав би це бездоганним стратегічним плануванням.

— Айзеку, ви просто не розумієте, — мій голос трохи посерйознішав, а усмішка зникла. — Я ж посланець. Моїм стратегічним планом було вбити всякого, хто спробує встромити мені ножа у спину. А вижити після цього — ну, якщо це можливо, то це — плюс, але якщо неможливо… — я знизав плечима. — Я ж посланець.

Його усмішка теж трохи затремтіла.

— Перепочиньте, Такеші, — м’яко сказав він.

Я провів його поглядом, а подивився на нерухоме тіло Суджіяді. Я сподівався протриматися завдяки тетрамету до того часу, коли він отямиться й дізнається, що йому слід зробити, щоб уникнути офіційної страти дисциплінарним загоном Клину.

Розділ тридцять сьомий

Тетрамет — один з моїх улюблених наркотиків. Він вставляє не так, як деякі армійські стимулятори, а тому під ним неможливо забути певні корисні факти — як-от «ні, літати без гравітримачів неможливо» або «вдариш по цій штуці — зламаєш усі кістки в кисті руки». Водночас він дозволяє користуватися клітинними резервами, про існування яких нізащо не здогадається жодна людина, що не пройшла обробки. Кайф виходить чистим і тривалим, а найстрашніші його побічні ефекти — це легкий полиск на поверхнях, які не мають аж так добре відбивати світло, та слабеньке тремтіння контурів предметів, яким людина надає певного особистого значення. Якщо дуже захотіти, можна отримати легкі галюцинації, але для цього потрібно сконцентруватися. Чи, звісно, перестаратися з дозою.

Відхід від нього не страшніший, ніж від більшості отрут. Коли інші вже прокинулись, а мій кайф завершувався яскравими нагадуваннями про хімічну небезпеку, я почав впадати в дещо маніакальний стан і, можливо, надто завзято потрусив Суджіяді, коли той зреагував не так швидко, як мені хотілося.

— Цзяне, чуєш, Цзяне. Розплющ очі, засранцю. Вгадай, де ми.

Він кліпнув на мене. Його обличчя стало напрочуд дитяче.

— Ш-шо…

— Ми знову на пляжі, чуваче. Прийшов Клин і витягнув нас із корабля. Клин Каррери, мій колишній підрозділ, — цей ентузіазм дещо не відповідав моїй славі серед колишніх товаришів за зброєю, але це було не так серйозно, щоб його не можна було списати на тетрамет, променеву хворобу та знайомство з чужинськими дивовижами. І я все одно не знав напевне, чи стежать за цим булькобудом. — Він нас, блін, урятував, Цзяне. Клин.

— Клин? Це, — з погляду його маорійського чохла я зрозумів, що він відчайдушно намагається зрозуміти ситуацію, — добре. Клин Каррери. Не думав, що вони проводять рятувальні операції.

Я знову відкинувся назад, сидячи на краю ліжка, і всміхнувся.

— Вони прийшли шукати мене, — попри всю мою нещирість, це було сказано з непевною теплотою. Принаймні з точки зору Ломанако та решти 391 взводу це, мабуть, було дуже близько до істини. — Можеш у це повірити?

— Ну, якщо ти так кажеш… — Суджіяді сперся на руки. — Хто ще вибрався?

— Всі ми, крім Сунь, — я змахнув рукою. — І її можна видобути.

У нього сіпнулось обличчя. В його мозку, наче уламок шрапнелі, що потрапив усередину, просувався спогад.

— Ти бачив те, що було там?

— Так, бачив.

— Це були привиди, — здавлено промовив він.

— Цзяне, ти надто вже полохливий як на бойового ніндзя. Хто знає, що ми побачили? Судячи з того, що ми знаємо, це було відтворення якогось запису.

— Як на мене, це непогане робоче визначення слова «привид», — Амелі Вонґсават підводилася, її ліжко було навпроти ліжка Суджіяді. — Ковачу, ти, здається, сказав, що по нас прийшов Клин?

Я кивнув, уп’явшись у неї поглядом.

— Саме це я тут і розповідав Цзянові. Здається, я досі маю повний набір привілеїв їхнього бійця.

Вона зрозуміла. Майже непомітно вловила натяк і прийняла його до відома.

— Молодець, — озирнулася на постаті, що ворушилися на інших ліжках. — То кому я можу з задоволенням сказати, що ми не мертві?

— Обирай сама.

Далі все було просто. Вардані засвоїла нову ідентичність Суджіяді з набутою в таборі незворушною спритністю, наче тихенько тицьнула комусь у руку паперовий пакунок із контрабандою. Генд, чия менеджерська обробка, певно, була не така травматична, але дорожча, відреагував із такою ж байдужістю — навіть оком не змигнув. А Люк Депре… ну, він був армійським найманим убивцею