Читати книгу - "Зламані янголи"

і працював під глибоким прикриттям; колись він буквально дихав цим, заробляючи на життя.

На все це, як під час інтерференції сигналів, накладався спогад про наші останні секунди при тямі на борту марсіянського військового корабля. Ми мовчки усвідомлювали, що зазнали спільного лиха, над яким поки що не готовий серйозно замислитися ніхто з нас. Натомість ми вирішили скупо й нерішучо обговорити останні спогади, виливши в безодню дискомфорту нервову, демонстративно безстрашну балаканину, що нагадувала про темряву по інший бік брами. А ще я сподівався, що ми випустили досить емоційної обманки, щоби приховати перетворення Суджіяді на Цзяна від будь-яких уважних очей і вух.

— Принаймні, — якось зауважив я, — ми тепер знаємо, чому вони залишили цю хрінь там дрейфувати. Ну, тобто поряд з нею радіація та біологічне забруднення — це ніщо, їх бодай можна позбутися. Ви можете уявити собі, як це — керувати дредноутом на бойових постах, коли з кожним невеликим промахом виринає стара команда й починає бряжчати ланцюгами?

— Я, — з притиском вимовив Депре, — не вірю у привидів.

— Їх це, здається, не збентежило.

— Як думаєте, — сказала Вонґсават, продираючись крізь свою думку, як крізь засохлі корали під час відпливу, — чи всі марсіяни залишають, залишали, щось по собі після смерті. Щось таке?

Вардані похитала головою.

— Якщо й так, то ми такого ще не бачили. А ми за останні п’ятсот років відкопали безліч марсіанських руїн.

— Мені здалося, — Суджіяді проковтнув грудку в горлі. — Що вони… Кричали, всі до одного. Це була масова травма. Можливо, смерть усієї команди. Можливо, ви просто ще ніколи на таке не натрапляли — на таку кількість смертей. Коли ми були в Лендфоллі, ви сказали, що цивілізація марсіан була значно просунутіша за нашу. Можливо, вони вже просто не помирали насильницькою смертю у великих кількостях. Можливо, вони розвинулися так, що здолали це.

Я гмикнув.

— Класно, якщо хтось може таке утнути.

— А ми, вочевидь, не можемо, — сказала Вардані.

— Може, ми б і могли, якби після кожного нашого масового вбивства лишалася літати якась така штука.

— Ковачу, це абсурд, — Генд, раптом набравшись дивних, сердитих сил, почав вибиратися з ліжка. — Ви всі… Ви надто багато прислухалися до нікчемних антилюдських розумових вивертів цієї жінки. Марсіяни були розвинуті не краще за нас. Знаєте, що побачив там я? Я побачив два військові кораблі, на побудову яких, певно, пішли мільярди і які застрягли в безглуздому циклі повторень бою, який нічого не дав сто тисяч років тому й так само нічого не дає сьогодні. Чим це краще за те, що відбувається з нами тут, на Санкції-IV? Вони вбивали одне одного так само майстерно, як і ми.

— Браво, Генде, — Вонґсават повільно, саркастично зааплодувала. — Вам треба було стати політичним офіцером. У вашому жорсткому гуманізмі є всього одна проблема: другий корабель не був марсіянським. Так, пані Вардані? Конфігурація зовсім інакша.

Всі поглянули на археологістку, яка сиділа, схиливши голову. Нарешті вона підвела погляд, зазирнула мені в очі та знехотя кивнула.

— Він не був схожий на жоден зразок марсіянської техніки, який я бачила чи про який я чула, — вона глибоко вдихнула. — Судячи з того, що я бачила, виглядає на те, що марсіяни воювали з кимось іншим.

Знову з’явився дискомфорт, який обвився довкола нас холодним димом і зупинив розмову. Крихітне попередження про сигнал тривоги, який невдовзі почує людство.

Нам тут не місце.

Ми кілька століть гралися на цих трьох дюжинах планет, які лишили нам марсіяни, але весь цей час на майданчику не було дорослих, а хто його знає, хто за відсутності нагляду тихцем перебереться через паркан і що цей хтось із нами зробить. На надвечірньому небі гасне світло, відступаючи далекими дахами, вулиці внизу порожніють, і район несподівано стає холодним і сумнівним.

— Це маячня, — промовив Генд. — Марсіянське царство загинуло під час колоніального бунту, з цим погоджуються всі. Пані Вардані, Гільдія цього навчає.

— Так, Генде, — озвалася Вардані з нищівною насмішкою в голосі. — А чому вона, по-твоєму, цього навчає? Хто надає Гільдії фінансування, довбограю ти зашорений? Хто вирішує, з якими переконаннями виростуть наші діти?

— Є докази…

— Блін, не говори мені про докази, — виснажене лице археологістки спалахнуло люттю. Я на мить вирішив, що вона накинеться на менеджера. — Гівнюк ти дурнуватий.

Що ти знаєш про Гільдію? Генде, я ж цим на життя заробляю. Хочеш, розповім, скільки доказів було приховано, бо вони не вписувались у світогляд Протекторату? Скількох дослідників було затавровано противниками людства і знищено, скільки проектів було зарізано лише через те, що вони не підтримували офіційну версію? Скільки хріні верзуть призначені канцлери Гільдії, коли Протекторату хочеться подрочити їм грошиками?

Генда, здавалося, шокував раптовий вибух гніву цієї замученої, напівмертвої жінки. Він знітився.

— З погляду статистики шанси на те, що дві цивілізації, здатні на міжзоряні подорожі, еволюціонують так близько…

Та це було все одно що лізти у шторм. Тепер Вардані отримала свою дозу емоційного мету. Її голос був хльосткий, як батіг.

— Ти що, розумово відсталий? Чи неуважно дивився, коли ми відчинили браму? Це ж миттєва передача матерії на міжпланетних відстанях, вони цю техніку покинули просто так. Думаєш, така цивілізація обмежиться кількомастами кубічними світловими роками космосу? Зброя, яку ми там бачили в дії, була надсвітловою. Обидва ті кораблі могли прибути з іншого, бляха, боку галактики. Звідки нам знати?

Освітлення змінилося: хтось підняв запону булькобуду. Відвівши на мить погляд від обличчя Вардані, я побачив, що на вході до булькобуду стоїть Тоні Ломанако в хамелеохромі з нашивками унтер-офіцера й намагається не всміхнутися на весь рот.

Я підняв руку.

— Привіт, Тоні. Вітаю у священних чертогах наукової дискусії. Якщо не зрозумієш якогось спеціального терміну, питай на здоров’я.

Ломанако покинув намагання приховати усмішку.

— У мене на Латімері малий, який хоче бути археологістом. Каже, що не хоче мати жорстоку професію, як його батя.

— Це просто етап такий, Тоні. Він це переросте.

— Сподіваюся, що так, — Ломанако ніяково ворухнувся, і я побачив під його хамелеохромовим комбінезоном мобільний костюм. — Тебе зараз же хоче бачити командир.

— Тільки мене?

— Ні, він сказав: приведіть будь-кого, хто не спить. Думаю, це важливо.

З настанням вечора за стінами булькобуду небо на заході посіріло, тим часом як на сході в ньому густішала темрява. Внизу Каррерин табір, освітлений лампами Анжьє на штативах, кипів бездоганно впорядкованою діяльністю.

Я за характерною для посланця звичкою уявив собі її план на місцевості; на лоскотливе тепло вогнища та товаришів перед настанням ночі наклалися сухі подробиці.