Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 45

От завжди так, задумаєш щось, як усе навколо беркиць — і про плани можна забути. Не дарма древні греки любили казати, що як хочеш розсмішити богів, то розкажи їм про свої задуми. І п'яти хвилин не минуло, як ми тримали за комір Хасана і збиралися шукати Олесю, а тепер — турок втік, дівчина сама знайшлася, та ще й принесла звістку, що ватаг контрабандистів, якого навіть до уваги не брали, горить бажанням побачитися з нами ще раз. Не питаючи згоди.

Правда, звістка Олесі тільки мені здалася важливою. Розлючені втечею шпигуна, козаки навіть зраділи, що буде на кому зло зірвати. Переглянулися і рішуче посунули до дверей.

Розумію, бо й сам останнім часом, я теж все частіше переходжу в розряд любителів побитися, але треба ж хоч іноді головою працювати, а не тільки шаблею махати.

— Василю! Семене! Стривайте...

— А тепер чого? — пробурчав Полупуд. — Чекати поки і ці розбіжаться? Навіть не буде кому пику натовкти.

— Воно б добре, звичайно... — розвів я руками. — Але, боюся, що аж так нам не пощастить...

Вгадав. Ще говорив, а в двері будинку вже стукали. Голосно і настійливо.

— Хасан-ага! — долинуло знизу. — Це я — Чорнота! Вибач, що так пізно турбую... Але наші спільні друзі досі не повернулися з міста. Човни на березі... Побоююся, як би чого не трапилося! Чуєш?

— Он як? — почухав підборіддя Тіпун. — Звідки така дбайливість?

— Тому що дурні... — Василь невдоволено смикнув вус. — Не вистачило розуму хоч один човен на воду спустити. От Чорнота і здогадався, що ми нікуди не попливли — значить, і Ворона чекати марно. А для нього тільки це має значення. Піду, покажуся. Начебто, переговори тривають...

— Думаю... не варто.

Це не я, Тіпун зупинив.

— Чому?

— Річ у тім, Василю... Що досі все занадто просто складалося. Чому Чорнота привів нас просто до Хасана? Я питав — торговців шкірами в Кизи-Кермені декілька. І наш турок, серед них, не найбагатший. Але контрабандист про решту навіть не згадував. І прислуга Чорноту добре знає...

— І що?

— А то, що у змові вони. Або турок приплачує Чорноті за таких як ми.

— Думаєш? — ще раз смикнув вус Полупуд, а потім чомусь на мене подивився. Тіпун теж. Навіть Олеся, яка більше не промовила ні слова, і та дивилася в мій бік.

— Чого ви? Я що, найрозумніший? Але, якщо мою думку знати хочете, краще б Семен помилявся. Тим паче, що «рибалка» нам ніяких листів не давав, а ось з міською вартою він на короткій нозі. Вплутаємося в бійку — матимемо справу не тільки з розбійниками, але і зі стражниками.

— Так... — Семену мої слова сподобалися більше, ніж Полупуду і Олесеві. — З Чорнотою нам зараз краще не стрічатися. Пояснити, куди подівся господар, буде складно... тіпун мені на язик.

— Давайте, підемо не прощаючись. Василь, ти хотів зламати шафу? Тепер це найрозумніше, що можна зробити. І чим швидше, тим краще.

Козака просити не довелося. Накинувся на меблі, як ведмідь з хворим зубом на сухого граба. Тільки тріски полетіли.

Справді, ведмідь... Не міг тихіше?

— Ей! Хасан-ага! Що за гармидер? Що відбувається?! Допомога не потрібна?!

— Або ламайте швидше, або треба Чорноту заспокоїти. Поки він все місто на ноги не підняв.

Взагалі-то, я хотів розштовхати одного зі слуг, і тримаючи його під дулом пістоля, змусити вийти і поговорити. Краще негра. Вночі по його обличчю нічого не зрозуміти. Але Олеся вирішила інакше. Мабуть, і в неї, як у Полупуда, накипіло. Мить, і дівчина опинилася біля вікна. Ще секунда — стулки відчинилися, а вниз полетіла чергова порцелянова ваза. Не їх день сьогодні...

Внизу пролунав звук удару, здавлений стогін і щось важко, але м'яко впало на землю.

— Твою дивізію! Ти що твориш?!

— Тихо ж стало... — безвинно закліпала дівчина.

Цікаво, як надовго. Якщо поцілила Чорноту, то маємо час, поки його люди приведуть отамана до тями. А якщо…

Додумати до кінця цю сумну думку мені не дав радісний крик Василя!

— Готово! Щоб мені жодної чарки горілки не випити!

Вип'є, поза всякими сумнівами. Гора уламків, трісок та битого начиння, які раніше були шафою, а головне — темніючий в стіні отвір, з якого віяло підвальною вогкістю — були цьому найкращим доказом.

— Пішли... — Тіпун взяв зі столу триніг з палаючими свічками і, тримаючи його так, щоб світло падало під ноги, ступив у прохід.

Василь згріб з полиці кілька товстих свічок, запалив їх і вручив по одній нам з Олесею.

— Чого чекаєте? — пробурчав таким тоном, ніби саме він весь вечір умовляв усіх скористатися таємним лазом, а ми до сих пір впираємося. — Ідіть за Семеном... Я ще затримаюся трохи. Треба двері завалити...

Мені навіть в голову не прийшло, пропонувати Полупуду допомогу в такій справі. Все одно, що «Жигулі» вирішили б підсобити «Уралу» або «Кіровцю». Василь сам зробить тут непрохідні завали навіть не спітнівши.

Як справжній джентльмен я пропустив Олесю вперед. Чого боятися... Якщо в проході і були якісь пастки, Тіпун їх уже знайшов і знешкодив. Але, швидше за все, нічого подібного тут не було. Банальний запасна нора для швидкої втечі. Але, навіть його наявність підіймала в моїх очах ранг Хасана Даудовича. Не по чину звичайному хлопцю на побігеньках, яким він себе виставляв, такі перестороги. Резидент дефтерхани — не нижче. Правда, це не суперечило тому, що рішення все ж приймалися в Стамбулі, хоча б тим самим ібн Керімом, помічником Великого візира.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍