Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Еге, — сказав Сангре зі сміхом, дослухавши розповідь. — То це все?

Жан-Батіст знизав плечима.

— Мені здається, що цього достатньо.

— Так-так, достатньо. Але ви не завдали надто великої шкоди. Розкажіть-но мені ще раз, як ви там стояли з поцвілим слоновим вухом у руках…

Він знов почав посміюватися. Спочатку тихо, бо боявся образити друга. А потім прорвалася назовні вся напруга останніх годин неспокійного очікування. Він утратив усіляку скромність та розразився таким гучним реготом, хитаючись усім тілом, немов морська хвиля, що з напіввідкритих дверей показалися голови стражників, а Жан-Батіст почав потроху й сам посміхатися, а незабаром був уже охоплений справжньою веселістю. Вони ще довго, не в змозі заспокоїтися, заходилися сміхом та витирали сльози.

— І все ж-таки, — знов заговорив Жан-Батіст, повертаючись до серйозної розмови, — я втратив усе.

— Я так не вважаю, — сказав Сангре, розстібаючи жилет, щоб легше було дихати, — все як раз навпаки. Це слонове вухо врятувало вам життя. Я вже був певний, що вас відправлено до в'язниці, або на галери.

— Але, — сказав Жан-Батіст, і радник помітив, що він знов занурюється в меланхолію, — я провалив усе, що обіцяв зробити.

— Годі вам, любий друже! Завтра буде новий день. Я не можу більше слухати ваші скарги, які, доречи, здаються мені сильним перебільшенням. Якщо ж я й можу, після всіх цих переживань, дати вам пораду, то вона буде така: зупинимося на цей вечір на цьому щирому сміху, який так добре нас розважив. Ідіть лягайте спати, і думайте лише про те, що ви живі, що й має бути для всіх нас наприкінці кожного дня і, особливо, наших найважчих днів, незмінним джерелом подиву та задоволення.

Сказавши це, він по-батьківському поцілував Жана-Батіста, взяв підсвічник та провів кортеж до спалень, побажавши своєму другу на добраніч.

Наступні дні принесли цілу низку поганих новин. По перше, випадок на аудієнції став відомий всьому двору, і міські газети охоче його переказували. Оскільки ніхто точно не знав, якою була природа смердючого предмету, яким Понсе мав нахабство розмахувати перед Королем, анекдот виглядав не смішним, а скандальним, і здавалося, що то справді був замах. Про Жана-Батіста ходили найбрудніші плітки. Звинувачення в отруєнні лунали тепер без жодного стриму. Олію в огонь таємно підливали вороги єзуїтів. Тут йшлося навіть не про особу молодого мандрівника, а про репутацію тих, хто вважався його союзниками. Оскільки напасти на них самих було не так просто, в багні викачували саме Жана-Батіста.

Крім того, день розгляду справи, який, за сподіваннями Понсе, мав відбутися незабаром, відсувався на довгі тижні. Треба було зібрати досвідчене журі, представити йому для вивчення необхідні матеріали. Очевидно, перші допити мали початися не раніше Святої Єпіфанії.

Нарешті — і ця третя новина переважила дві перші — єзуїти дали знати Жану-Батісту, що Король задовольнив їхнє прохання. Місія з шести отців, серед яких були лікар, ботанік, астроном та архітектор, мала відбути наступного тижня. Троє з цих місіонерів були з Провансу, двоє інших — з Палестини, а останній — з Астурії. Орден наказав їм рухатися з тих місць, де вони знаходилися, безпосередньо до Олександрії. Тобто, вони не проїжджатимуть через Париж, що, на думку святих отців, було прикро, бо в них не буде змоги отримати дорогоцінні поради Понсе. Однак шкода від цього, думали вони, буде невеликою, бо в Каїрі вони зустрінуться з Мюрадом, який доведе їх до самої Абіссінії.

Жан-Батіст хотів було протестувати, сказати, що вони не можуть скористатися допомогою вірменина без його на те згоди. Але швидко зрозумів, що не має жодного засобу цьому протистояти.

Проходив грудень. Настав уже зимовий Іоанн-Хреститель, стояли якраз ті короткі й похмурі дні, що ледве переривають собою ночі; свічки горіли постійно; парижани не відходили від своїх камінів. Жан-Батіст був приголомшений тим, що з ним відбулося. Усе уявлялося йому в найчорніших фарбах. Він хотів стримати слово, яке дав Негусові, та ось зробився сам творцем наймасивнішого за останні півстоліття повернення єзуїтів до Абіссінії. Він заронив кохання та надію в серце Алікс, і тепер не мав жодного шансу змінити своє положення в світі. Отже, доведеться розчарувати її та піддати стражданням. Можна було навіть стверджувати, що він пав ще нижче, бо тепер мав у очах цілого світу лиху славу отруйника та жалюгідного чаклуна.

Сангре намагався розвеселити друга розповіддю про те, як завзято захищає його герцог де Шартр, якого він бачив у Пале-Руаялі. Розмова йшла про так званий замах, у якому звинувачували Жана-Батіста через те, що він розмахував перед Королем невідомим предметом, який розповсюджував отруйну пару. «Мій дядько, як завжди, перелякався через справжню дурницю, — сказав зі сміхом герцог. — Що ж він сподівався отримати з Абіссінії? Напевно, швейцарський хронометр». Після цього висловлення, радник відвів герцога осторонь і повідомив йому, що Понсе живе в нього. Той був дуже зацікавлений у знайомстві з ним.

Жана-Батіста, здавалося, це не дуже втішило. Він продовжував докоряти сам собі, сидячи біля каміну.

— У такому разі пишіть! — сказав нарешті злегка роздратований Сангре. — Так, пишіть, як от ходять туди й сюди кімнатою — не для того, щоб прийти кудись, а щоб не вмерти від холоду. Крім того, зібравши до купи свої спогади, склавши послідовну розповідь про те, що бачили та виконали, ви підкріпите свої відповіді перед тими, хто вас судитиме.

Жан-Батіст послідував цій пораді спочатку без ентузіазму, а потім цілком захопився складанням своїх мемуарів. Замість того, щоб потопати в похмурих мріях міської зими, він не лишав думкою ясних днів на високогірному абіссінському плато, полювань верхи на антилоп, парадів негусових стражників з золотими щитами та леопардовими мантіями на плечах. Він був у Гондарі, на базарі прянощів, і дихав корицею та червоним перцем. Йому чулося у вечірній прохолоді виття гієн. Проходили жінки, кидаючи на нього довгі погляди своїх суворих, таких чорних і таких білих очей.

Він з ранку до вечора сидів біля вогню в своїй кімнаті та писав. Траплялося, що стражники під дверима не бачили його цілими днями. Із залишків багажу він витяг одяг абіссінців з білої бавовни — вузькі штани та муслінову накидку з кольоровим вишиванням по краю, котру носять на плечах, як тогу. Він сам не знав, для чого привіз із Ефіопії цей одяг, і думав, що комусь його подарує. Тепер йому подобалося одягатися в нього самому, коли він залишався в себе в кімнаті. Навколо талії він обертав пояс, призначений Королю Франції, і дарувати який відрадили єзуїти. Одягнений абіссінцем, Жан-Батіст ще