Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Мама, помітивши мене, відразу ж кинулася в обійми:

— Ой, доню, як я скучила! А як ти схудла під час свого відрядження, треба швиденько тебе відгодувати...

— Перестань, не чіпляйся до неї. То, мабуть, все грип, — втрутився тато, як завжди, стоячи на моєму боці.

Я назвала все застудою — найбільш зручною відмовкою на всі часи. Дорогою вони обсипали мене питаннями, хоч багато відповісти я й не могла, але брехати було не важко. “Які краєвиди бачила?” — “Чарівні” (адже Ерде справді було прекрасним). “А як колеги?” — “Найкращі, яких я мала” (тепер з Вартовими не зрівняється ніхто). Вдавати туристку виявилося легше, ніж стримувати сльози при кожному згадуванні. Адже для них це цікаві історії, а для мене — мов розколупати металевим гачком кровоточиву рану.

— Ой, а ти сувеніри мені привезла, так? — запитала мати, помітивши камінці в моїх долонях. — Оце буде гарне доповнення до колекції!

— Оу, я... ні, це... це я собі взяла, — зніяковіло відповіла, стискаючи в руці кристали.

— Ох, тож ти зацікавилася коштовностями? Хочеш збирати? — її голос лунав радісно, та я відповіла сухою посмішкою:

— Ні, радше... це все, що мені потрібно. Лише вони.

У грудях стислося від відчаю. Ніякий сувенір не поверне того, що я втратила, — і ці чотири холодні шматочки залишалися єдиним нагадуванням про них.

— А хлопця там знайшла? — мама обернулася до мене з тією особливою, хитрою материнською посмішкою, ніби вичікувала такого запитання від самого початку зустрічі.

— Еммо, ти знов? Вона тільки приїхала, та ще й після хвороби!

— Ну а що я... — знизала плечима мама, здавалося, зовсім не бажаючи відступати.

Я зціпила пальці на колінах. Знову заболіло серце, проте я відчула, що треба якось відповісти та відбити бажання мене діставати:

— Так.

Вони обернулися до мене з подивом: тато на мить змінився в обличчі, мовби швидко запитував себе, чи не помилився, а потім зіщулився, спрямував погляд на дорогу й мовчки рушив далі після появи зеленого світла. Мама теж розгублено запнулася, не знаючи, як вести розмову далі.

— Так, знайшла, — повторила я, відвернувшись, дивлячись у вікно на пропливаючі вулиці. — І не одного... Вони були... як коштовності — прекрасні та магічні, кожен по-своєму особливий. Такі теплі, галантні й мужні. Захищали мене до останнього.

Я сама відчула, як підступає клубок до горла. Мама ніяково повела плечима:

— Ти так розповідаєш, ніби...

— Їх не стало, — прошепотіла я, закривши очі, щоб не видати сліз, які почали наповнювати очі. Знову...

Тато різко глянув на мене через дзеркало, але нічого не сказав, простір заціпенів від гнітючої атмосфери. Мама коротко зітхнула, зрозумівши, що краще не допитуватися більше.

Ми їхали міськими вуличками, а я все дивилася на сірі будівлі, людей, які снували тротуарами, ніби нічого не сталося. В голові стогнав нестишний голос: Вони зникли... Й одночасно перед очима вставали образи чотирьох Вартових, де кожен був одночасно далеким і невідворотно близьким.

— Доню... — обережно озвалася мама, повернувшися до мене, — якщо хочеш... розкажи нам, що сталося. Ми допоможемо, ми поруч.

Я здирала зажилі подряпини на руках і похитала головою:

— Нема особливо чого розказувати, мам... Вони були важливими... дуже. — Мій голос зірвався на останньому слові.

Мама простягнула руку, хотіла мене погладити по плечу, та я мимоволі відсмикнулася — не хотілося ні співчуття, ні розпитувань: ніхто не зрозуміє, що ж насправді я втратила.

В салоні машини стало невимовно тихо. Лише двигун м’яко гудів, і я знала: мама й тато ще поставлять багато питань, але я не відповідатиму. Пояснень у мене не лишилося: Ерде, Скверна, Вартові — усе це тепер в минулому, там де я більше не маю права бути.

Пальці машинально стискали чотири кристали у кишені. Замкнувши очі, я знов відчула гостре поколювання: “Рубере... Сапіре... Топазе... Емере...” Я всередині кричала їхні імена, але ніякої відповіді не було.

— Доню, — почула я тихий поклик батька, — у тебе була складна подорож, відпочинь, будь ласка. А за речі не хвилюйся, може їх і не знайдуть в аеропорту то ми нові купимо.

— Так... — прошепотіла, нахиливши голову до прохолодного вікна.

Як жити далі? 

Я вийшла з машини, відчуваючи, як у грудях все стискається від наближення до рідних стін. Тато відчинив мені двері, і на мить я помітила в його очах неприховане хвилювання, немов він боявся, що я можу не витримати йому сказати хоч слово про те, що сталося.

— Скоро буде вечеря, тож ти піди поки в душ, — промовив він, перериваючи ніякове мовчання, і передав мені рюкзак.

Я змогла лиш стомлено кивнути, бо у горлі застряг клубок відчуттів: сум, біль, виснаження, спогади, які ніяк не зникали.

Усе було таким знайомим і водночас далеким. Старі скрипучі двері, які ніколи не було часу змастити; знайомий візерунок килимка, на який я колись пролила каву, ледь встигнувши тоді почистити; навіть запах у коридорі — легкий аромат маминих парфумів. І моя кімната, де все здавалося чужим. Усе лежало саме так, як я лишила тієї ночі, коли подумала, що просто лягаю спати, а натомість мене забрали Вартові. Мама поважала мій простір та ніколи не заходила без дозволу.