Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 37

Я прокинулася від солодкуватого аромату квітів і пекучого болю, що поволі розповзався всім тілом. Ледве підняла голову та прижмурила очі — надто яскраве сонце пекло над головою.

Де я? Що сталося?..

Ні, я пам’ятаю, що сталося перед тим, але... де всі?

— Рубере, Сапіре, Емере, Топазе, ви де?!

Спробувала підвестись на ліктях, роздивитися довкола хоч щось. Мене оточувало квітуче поле — таке яскраве, що хотілося протерти очі від недовіри. Поступово дійшло: я його впізнаю! Те саме, що бачила у вікні метро щодня... Означає, що мене повернули сюди, на Землю? Я виконала своє завдання, тож...

Чому ж болить так сильно? Не лише рани, а й душа...

Я не встигла навіть попрощатися.

Стільки всього залишилося невиконаним — один єдиний день, хоча б кілька годин... Ми могли б ще раз поговорити, сказати важливі слова. Натомість тільки біль, від якого хочеться верещати на весь світ.

Спробувала знову піднятися, але очі затуманилися від сліз. Я потерла їх рукою й помітила, що вся в подряпинах і крові. На Землі не було магії, щоб вилікуватись тож треба в лікарню. Телефону не мала, грошей теж... Виглядала, певно, як безхатько в не найкращі часи.

— І як пояснити все батькам і друзям? — безсило проскочило в голові.

Встала повільно, стискаючи зуби від болю, і одразу наступила на щось гостре — жахливо порізавши ногу. Від болю вирвався крик, який я не змогла стримати:

— Ні-і-і, — зірвалося з губ, і відсахнулася, падаючи на коліна.

Погляд впав на чотири кристали: синій, червоний, зелений та жовтий, що лежали в траві. Могла б подумати, що це просто звичайне каміння, але вони були саме тими, які я бачила в серцях моїх Вартових під час кожного злиття. Запам’ятала кожну впадинку, кожну грань і помилитися було неможливо. Отже...

— Ні-і-і… Це ж їхні елементи. Але ж... вони і є ці Елементи. Невже... означає це, що вони... що вони по...

“Ціна спільного злиття — повільна смерть Вартових.”

Невже повністю вичерпали себе? Остання битва... Останнє множинне злиття... Але чому я тоді жива? Мусила загинути разом з ними, таким було застереження.

Тремтячими руками я згребла кристали в жменю. Які ж холодні... Колись вони були життям Рубера, Сапіра, Емера, Топаза. А тепер... бездушні камені. Я не відчула нічого, жодного свербежу чи хоч якої іскри яка була до цього в їх присутності.

Вони пішли... назавжди.

— Як же так? — прошепотіла, відчуваючи себе порожньою. — Пожертвували собою задля перемоги. Чому я тоді жива?! — Стали ще гіркішими ридання. — Як тепер із цим жити?..

Руки задрижали дужче — кричуща несправедливість налітала хвилею: я хотіла разом із ними... або щоб нас лишили всіх ще бодай на день. Невже, за силу, дану нам Величними Коштовностями, вони віддали себе?

— Гей ви, каменюки, поверніть їх! Ви так і збираєтесь все лишити?! — у розпачі прошипіла в небо, та тільки вітер розносив мій голос полем.

— Як же ж це... все не мусило бути... таким... — тихо видихнула, задихаючись від сліз.

— Гей, дівчино, ви в порядку? — долинув раптово чийсь голос, мабуть, якась жінка, що проходила поруч. — Вам потрібна допомога.

Потрібна. Але сумніваюся, що вона зможе мені допомогти повернути все назад...

— Так, у вас є телефон? — прошепотіла я з натягненою посмішкою.

Ерде врятовано. І ця ціна, котру заплатили вони, щоб я жила, була страшенно болючою.

***

Минув тиждень, як я повернулася, та не було жодного дня без сліз. Щовечора мовчки плакала та благала повернути мене назад. Уночі, аби ніхто не чув, кричала в подушку, виплескуючи нестерпну втрату. Адже й так усі навколо вважали мене дивакуватою через мої коштовності, що я носила всюди.

Іноді мені ввижалися їхні силуети, здавалося, я чую їхні голоси чи відчуваю знайомий запах сили та злиття. Ще кілька таких одкровень вголос — і мене могли б запихнути в білу палату й одягнути сорочечку. Та я трималася, бо за мною мали приїхати батьки. Я тягнула до останнього, поки всі рани хоч трохи не загояться, аби не лякати їх своїм виглядом.

За цей час я суттєво схудла, стала схожою радше на свою тінь. Синці під очима від безсоння теж не додавали привабливості. Адже кожної ночі вони приходили до мене в снах і з часом очі закривати стало нестерпно, бо потім болить ще дужче.

Ще й сестра... Я заплющувала очі, бачивши криваві відголоси того, як убила її, хай і була рідною лише по крові, та не по душі. Знайшла й втратила — в один день. Чи могла її доля бути іншою, якби вона зустріла справжніх Вартових, а не породження Скверни? Чи потрапила б взагалі тоді я на Ерде? Тепер ці питання залишаться без відповідей.

— За вами вже приїхали, можете виходити, — у палату зазирнула медсестра. Вона очікувала, щоб вивести мене до батьків. Завдяки страховці я лікувалася у відділенні найкращої клініки. Довгі, світлі коридори з відчутним запахом ліків... за цей час я звикла, та водночас зненавиділа ці стіни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍