Читати книгу - "Карта днів"

нас, то підняв келих та проказав:

— Будьмо! З днем народження, Френкі!

— З днем народження, — повторив я мимоволі.

У якусь мить клоун — із піднятим келихом та відкритим ротом — наче завмер, а десь із глибини його горла почувся звук, який нагадував незадоволений сонний голос, що промовляв ледве розбірливо:

«Дай

поспа-а-а-а-а-ати».

— Ідіть сюди! — почувся пронизливо-верескливий окрик із сусідньої кімнати.

І ми всією нашою ватагою зайшли до спальні, яка була вся завалена ляльками. Ними було заповнено майже кожну вільну поверхню. Ляльки були на підлозі, ляльки були на полицях на стінах, ляльки повністю вкривали собою велике крісло в кутку та ліжко із залізними бильцями. Їх було так багато, що я не помітив дівчинку серед них — на ліжку, наполовину поховану під лавиною малесеньких порцелянових личок, — поки вона не заговорила з нами вдруге.

— Сісти! — гаркнула вона та почала скидати із себе ляльок.

Ми автоматично сіли на підлогу. Я почув, як застогнала Бронвін: біль у неї, напевне, посилився.

— Я не казала, що можна шуміти! — вигукнула дівчинка. На ній була бавовняна нічна сорочка та жовті вельветові брюки, схожі на ті, що носили в 1970-х чи 80-х роках. Коли вона говорила, її верхня губа кривилась у зневажливій посмішці. — Ну-у? Хто ти?

Я відчув, що мій язик вільний, і відповів:

— Мене звати Джейкоб, і я приїхав з одного містечка у Флориді…

— Нудно, нудно, нудно! — закричала вона. Потім показала пальцем на Емму.

— Ти!

Емму всю наче струснуло, і вона заговорила:

— Мене звати Емма Блум. Я народилась у Корнуолі та досягла зрілості в петлі в Уельсі та…

— НУДНО! — зарепетувала дівчинка та показала на Єноха.

— Я Єнох О’Коннор, — проказав він, — і в нас із вами є дещо спільне.

Дівчинку це, здається, заінтригувало. Коли він заговорив, вона встала з ліжка, де лежала серед своїх ляльок, та підійшла до нього.

— Я можу змусити рухатись щось неживе, використовуючи серця живих істот, — продовжив Єнох. — Спершу я маю розібрати це на частини, а…

Дівчинка клацнула пальцями, і рот Єноха стулився.

— А ти привабливий, — проказала вона, проводячи пальцем уздовж щелепи Єноха, — але коли ти розмовляєш, то все псуєш. — Вона натиснула йому пальцем на кінчик носа: — Пі-ік! Займусь тобою пізніше.

Далі вона повернулася до Бронвін.

— Ти.

— Мене звати Бронвін Брантлі, і я досить сильна, і мій брат, Віктор, теж був…

— НУДНО! — заверещала дівчинка. — ГІВНЮК!

До нас швидко задріботіли чиїсь ноги. На порозі з’явився вчитель у краватці-метелику.

— Так?

— Я не хочу більше таких ляльок, Гівнюче. Лиш глянь на них. Вони схожі на тих, із ким весело буде грати в «Монополію»? Схожі?

— Е-е… ні?

— ПРАВИЛЬНО. НЕ СХОЖІ.

Вона вдарила ногою купу ляльок, і ті розлетілись навсібіч.

— А от він мені подобається, — вона показала на Єноха, — а всі інші СТРАШНІ й НУДНІ.

— Мені дуже шкода, Френкі.

— Що нам із ними робити, Гівнюче? — запитала вона, а потім повернулася до нас, щоби зробити невелику ремарку: — Насправді, його звати не «Гівнюк». Просто я називаю його так тому, що можу називати кого завгодно, як мені подобається.

— Приміром, ми можемо їх з’їсти, — запропонував Гівнюк.

На губах у Френкі з’явилася зневажлива посмішка.

— Ти завжди хочеш їх з’їсти. Це якось дивно, Гівнюче. І до того ж минулого разу через це в мене болів живіт.

— А ще ми б могли їх продати.

— Продати? Кóму?

— «Комý», — поправив учитель та враз закрив долонею рота і зблід.

Дівчинка впала в раж. Вона показала на нього пальцем, потім рвонула вниз невидиму вірьовку. Учитель упав на коліна, наче його, як ляльку, потягнули за ниточки.

— ТИ… МЕНІ… НЕ… ВКАЗУЄШ.

— Так, Френкі. Так, мем, — його голос тремтів. — «Матер семпер керта ест».

— Це правда. Це дуже правильно, — промовила вона, а тим часом у його бік через усю кімнату йшла маршем невеличка шеренга ляльок. — І тільки тому, що ти такий покірний, Гівнюче, я збираюся дати їм відгризти лиш одну з твоїх ніг.

А вчитель знай повторював свою фразу знову та знову, щораз швидше та швидше — «Матер семпер керта ест, матер семпер керта ест!» — поки слова не злилися в єдину какофонію. Ляльки накинулись на нього, хапаючись за нього рученятами та клацаючи своїми порцеляновими зубками. Чоловік плакав, ридав, але не відбивався. І коли він уже, здавалося, збирався віддати богу душу, дівчинка розкинула руки в сторони, а потім ударила в долоні, і цей ляпанець змусив усіх ляльок спершу уповільнити свої рухи, а затим попадати.

— Ой, Гівнюче, ти такий смішний.

Чоловік прийшов до тями, витер обличчя та став на тремтячі ноги.

— Що зі мною було? — запитав він, потім прокашлявся та продовжив: — Ви б могли продати їх «анімістам», «ментатам», «метеорологам»… — він приклав тремтячі пальці до шиї, швидко перевірив собі пульс, а потім заховав руку за спину, — але «недоторкані», як завжди, платять найвищу ціну.

— Бве-е! Я ненавиджу їх. Та, оскільки вони сюди й не потикаються…

— Я подзвоню їм та домовлюсь про аукціон.

— Але його я не продаю. — Вона показала на Єноха. І губи хлопця розповзлись у перебільшено-гротескній усмішці.

— Чудово, Френкі. Це дуже добре.

— Я знаю, що це добре. Щодо решти мені байдуже. Тільки я маю одну умову: якщо той, хто їх купить, зробить із ними якусь мерзоту, я хочу на це подивитись.

* * *

Після довгої паузи без сновидінь я прокинувся, прив’язаний до стільця. Ми — Емма, Бронвін, Нур та навіть Мілард, вірьовки навколо якого обвивалися, як навкруг порожнього місця, — сиділи рядком, наші ноги були прив’язані до ніжок стільців, а руки зв’язані за спинами. Тут були всі, крім Єноха. Його ніде не було видно.

Ми перебували на сцені якогось старого театру, вишикувані за потріпаною жовтою завісою. Варто мені було витягнути шию, я міг бачити позаду нас канати і шківи, а вгорі, уздовж вузенького службового помосту, ліхтарі. Кляпів у нас не було, та все ж я не міг розмовляти. Я так і не зміг переконати свого власного рота