Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

отримав ящик. Він виповз зі свого ліжка й відімкнув замок, а тоді вийняв зсередини корону з проводів і електродів. Тремтячими руками він простягнув її до мене.

— Що це? — спитав я.

— Це… Воно зробить так, що ти забудеш, — затинаючись, він поклав її на край мого ліжка, неначе вона була заважка, як на його смак. — Це… воно забере все. Все, чим ти є, все, що ти… Воно забере ці спогади. Розумієш?

— А як щодо мене? — спитав я. — Мене воно теж забере?

— Так.

— У такому разі це якась дурня, хіба ні?

— Я… Мені дуже шкода. Якби ти знав… Якби ти знав дещо…

— Вінсенте, я не в настрої для сповіді. Щоб там не було, я тебе вибачаю, і годі про це розмовляти.

Він облишив цю розмову, але ящик з короною з проводів залишився в палаті. Я прийшов до висновку, що йому доведеться скористатися нею раніше, ніж я помру, і раніше, ніж він стане занадто слабкий, щоб зробити це.

Тієї ночі ми обоє страждали від болю.

— Усе гаразд, — сказав я йому. — Все добре. Ми намагалися зробити щось краще.

Він тремтів; отримав максимальну дозу знеболювальних, але все одно страждав.

— Розкажи мені що-небудь, — сказав я, щоб відволіктися в цю важку годину. — Ось, почну я. Англієць, ірландець і шотландець заходять у бар…

— Боже мій, Гаррі, — сказав він, — не сміши мене.

— Тоді я розповім тобі історію, справжню історію, а потім ти розповіси мені щось.

— Згода, — сказав він, і я розпочав.

Я розповів йому про те, як зростав у Лідсі, про хуліганів у школі, про не найкращі відмітки та про нудьгу вивчення юриспруденції.

Він розповів мені про свого багатого батька, хорошу людину, доброго чоловіка, який в усьому догоджав своєму синові.

Я розповів про прогулянки вересовими пустищами, про квіти навесні та про верес, що ріс уздовж залізниці, а влітку займався й згоряв, і тоді до самого обрію він був чорний і крихкий.

Він розповів про садок, в якому були кущі рододендрону, і про свист поїздів, що їхали по протилежному схилу пагорба.

Це в південній Англії?

Так, одразу за межами Лондона.

Я розповів про своїх названих батьків, про те, що вони для мене значать більше, ніж мій біологічний батько, ким би і де б він не був. Про те, що я мріяв насмілитися сказати «Ви є всім, а він — нічим, і річ не в тому, що ви мене годували, не в тому, що прихистили, а в тому, що ви ніколи мене не підводили, і це робить вас моїм батьком і моєю матір'ю».

Він сказав:

— Гаррі?

Його голос хрипів від болю.

— Так?

— Я… я хочу розповісти тобі дещо.

— Добре.

— Мене… мене звати Вінсент Бентон. Ренкіс — прізвище нашого садівника. Я приховав своє справжнє ім'я тому… Мені двадцять п'ять років. Мені сімсот дев'яносто чотири роки. Мій батько — Говард Бентон, мати звали Урсула. Я її ніколи не знав. Вона помирає, коли я лише дитина. Я народився вдома, третього жовтня 1925 року. Кажуть, бабуся знепритомніла, коли я з'явився. За все своє життя я нікому ніколи не розповідав про це. Нікому.

— Я є тим, ким я є, — відповів я. — Інше неважливе.

— Ні, — заперечив він, підіймаючись з ліжка. — Ти не той, ким ти є.

Сказавши це, він відкрив ящик з короною з проводів і надів її на мою голову.

— Що ти робиш? — спитав я.

— Я не можу прийняти це життя, — відповів він. — Не можу прийняти його. Не можу. Я просто хотів, щоб хтось зрозумів.

— Вінсенте…

Я спробував чинити опір, але не мав на це сил, та й наміру теж. Він відштовхнув мої руки геть, притиснув до чола електроди.

— Мені шкода, Гаррі, — він плакав. — Якби ти знав, що я з тобою робив, якби ти тільки міг зрозуміти… Я знайду тебе, зрозумів? Я знайду тебе й догляну за тобою, що б не трапилося.

Дзижчання машини, потріскування електрики.

— Вінсенте, стривай, я не…

Запізно.

Розділ 82

Коли я прокинувся після Забуття, я був сам. І так само, як це було раніше, і так само, як це, напевно, буде завжди, що б не робили з моїм мозком, я залишився собою.

Досі в лікарні.

Досі помирав.

Моє ліжко пересунули, або ж відсунули від мене Вінсента. Корону з дротів прибрали, а я плавав у теплій наркотичній імлі; моє тіло, що розвалювалося на частини, було обмотане бинтами.

Якийсь час я лежав там і думав ні про що. Нарешті спокій. Тиша без думок і без слів. Через якийсь час я підвівся. Мої ноги негайно зрадили мені. Ступні та долоні були забинтовані, в розпухлих червоних колінах не було сил. Я доповз до дверей і спромігся видертися в коридор. Мене знайшла медсестра; побачивши мене в такому стані, вона розплакалася від шоку й покликала санітара з кріслом на колесах, а той допоміг мені сісти.

— Я виписуюсь, — твердо сказав я.

— Пане Оґаст, ваш стан…

— Я помираю, — відповів я. — Жити мені залишилося близько двох днів. Я виписуюсь і ви нічим не можете мені завадити. Я підпишу будь-який документ, щоб зняти з вас відповідальність за це, але покваптеся з ним, бо за п'ять хвилин мене тут більше не буде.

— Пане Оґаст…

— Чотири хвилини та п'ятдесят секунд!

— Ви не можете…

— Можу. І ви мене не зупините. Де найближчий телефон?

Вони намагалися зупинити мене; не силою, а лише словами, лестощами та грізними попередженнями про можливі наслідки. Я все це витримав і з телефона в кабінеті лікаря зв’язався з Акінлеє. Зробивши це, досі вдягнений у лікарняну піжаму, я викотився на кріслі з лікарні на теплу літню вулицю. Оранжево-червоне сонце сідало за гори, повітря пахнуло скошеною травою. Люди перелякано сахалися від мене, побачивши мою шкіру, випале волосся, закривавлену навпроти ран піжаму, вираз подиву та насолоди на моєму обличчі, а я котився схилом униз, мчав до обрію, змушуючи гальма верещати.

Акінлеє зустріла мене на краю містечка, в маленькому червоному Фольксвагені. Вона жила неподалік від бази Вінсента вже кілька місяців, очікуючи на мій дзвінок. Побачивши, як я кочусь до неї, вона вийшла з машини й сказала:

— Ти маєш жахливий вигляд!

— Помираю! — привітно відповів я, залізаючи на пасажирське сидіння. — Мені потрібні всі твої знеболювальні засоби.

— У мене їх багато.

— Добре. Відвези мене до готелю.

* * *

Вона відвезла мене до готелю.

Дала мені всі свої протибольові