Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

За кількома винятками, як-от поляки чи мадяри, майже всі народи Східної Європи були в часи Драгоманова такими плебейськими націями. В країнах, де лінія класового поділу збігалася з лінією поділу національного, де правлячий клас був різко відділений від простого люду глибокою прірвою іншої мови, культури та ідеології, рухи за соціальне та національне визволення зливаються в одне ціле[337].

Драгоманов уважав, що слабким місцем соціалістичних партій у Західній Європі було те, що, не стикаючись безпосередньо з проблемою національного гноблення, вони не розуміли взаємозв’язку соціального та національного питання.

“Для соціаліста угорська держава тим більш цікава для спостереження, що там можна вивчати, як соціальні відносини ускладнюються національними, як закони суспільного життя, які привели в усіх державах сучасної Європи до підкорення класів працівників аристократії із власників-капіталістів, ще більш тяжче лягають на робітників там, де одна національність на правах завоювання тисне на інших і творить у своєму цілому і зі всіма своїми класами щось на зразок аристократії... Спостерігач, думка якого звикла до соціалістичного руху у великих промислових центрах, до значних робітничих мас, до об’єднання робітників однієї і тієї ж національності (французької, англійської, німецької і т. д.), здивується, коли раптово буде перенесений із області соціалізму величезних міст в області соціалізму східніх країн”[338].

Але інстинктивна симпатія Драгоманова до мас, що боролися за соціальне та національне визволення, ніколи не приводила його бодай до часткової відмови від ліберальних принципів. Низка його праць була скерована на те, щоб переконати російські революційні угруповання, що боротьба за політичну свободу в Російській імперії повинна мати пріоритет над специфічно соціалістичними прагненнями. У своїй аргументації Драгоманов звичайно наголошував на тактичних моментах: лише введення ліберальних політичних інституцій створило б необхідні умови для робітничого руху. Але немає жодного сумніву, що для самого Драгоманова громадянські свободи мали логічний пріоритет над специфічно соціалістичними постулатами.

“Ділова “буржуазія”, за всієї важкості її для чорноробочих мас, все-таки не властителі народу, і навіть капіталу, а більше адміністратори теперішнього економічного ладу; в міру зростання розвитку й організації чорноробочих мас ці адміністратори природно поступаються місцем самоуправлінню тих мас. Тим часом самодержці — пастирі і властителі народів, котрі для них якщо не стада, то вічні діти. Першим кроком до будь-якого самоуправління народу повинне бути зруйнування влади пастирів, властителів, батьків, хоч би як там вони себе називали”[339].

Аналогічно формулював Драгоманов свої погляди на націоналізм.

“Усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу — українство. Звісно, те “українство” не може бути в цілях праці. Цілі праці людські однакові на всьому світі, як одинакова здумана наук а”[340].

“Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люде від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної, в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо провідних і контрольних думок в наукових витворах й інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськості, або космополітизму... Я всякий раз казав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах... Я полемізував 30 років проти російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності, і против українських націоналістів, котрі виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого возрождіння національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції”[341].

“З прикладів про німецьку державу можна вивести, що національна Єднота в державі не завше може вести до більшої вільності і що думка про національність може бути причиною і насилування людей, і великої неправди. ...Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало висше над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям”[342].

Драгоманов захищав космополітизм культурних вартостей од усіх виявів національного егоцентризму. Тут він покликався на приклад релігій — буддизму, християнства й ісламу та новітнього наукового поступу, який став можливим лише завдяки міжнаціональному співробітництву. Водночас Драгоманов виступав проти “фальшивого космополітизму” “правлячих націй”, які використовували ідею “поступу”, щоб виправдати насильницьку нівеляцію та дискримінацію слабших націй. Одначе, законне обурення проти чужинецької зверхності і культурної дискримінації можуть мати небезпечні наслідки, якщо керуватимуться сліпою ненавистю. Класичним прикладом цього є реакція Німеччини на наполеонівську окупацію.

“Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке панування та піднести пошану до своєї мови — сей німецький національний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки (про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній... Згодом серед учених німців виробились такі думки, що національність, се річ найголовніша для людини, що всесвітня людськість, то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати о тім, щоб в усьому бути цілком німцем; в усяких стосунках з чужинцями дбати перш за все про німецьку користь і, мало того, жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький розум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог, чи природа навіки присудили німцям”[343].

Драгоманов заперечував міф про вроджений і незмінний національний характер. Звичайно, він визнавав, що емпірично існують різні відмінності між одним та іншими народами, але розумів, що вони результат історичного розвитку і тому можуть змінюватися. До того ж для Драгоманова культурна індивідуальність націй полягала не в унікальності й незалежній оригінальності, а в особливій манері поєднання елементів, кожен з яких є спільним для багатьох народів. Тут Драгоманов наводив докази зі сфери своєї наукової діяльності: ціла низка “мандрівних мотивів” у фольклорі та народній поезії, тобто саме в тих сферах, які романтики проголошували найчистішим виявом національної душі[344].

Загальну поставу Драгоманова до проблем, що виникли внаслідок визволення раніше гноблених груп, можна проілюструвати його думками про статеву мораль і роль жінки в суспільстві. Ці питання гаряче обговорювались у російських революційних колах. Під