Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

шматочків Біблії, які знають усі, але ніхто по-справжньому не розуміє, доки не впаде востаннє, захлинаючись власною мерзенністю.

Пітер присипав тальком у пахвині, де шкіра між ногами трохи натерлася. На ніжній поверхні мошонки було кілька засохлих подряпин — либонь, розчухав, хоча він не пригадував, коли це він роздер там шкіру аж до крові. Подряпини були темні й чисті. За день-два вони зникнуть. Шкіра на вершечках вух і над бровами скоро почне лущитися білими лусочками відмерлого епідермісу, лишаючи замість себе свіжий і цупкий рожевий покрив. Запалий живіт знову надметься, хай лише Пітер добряче попоїсть. Грибок між пальцями ніг зникне, треба тільки помастити кілька разів тим кремом, який дала йому Ґрейнджер. Набряки на колінах і кісточках також спадуть.

Якби Беа побачила його зараз, її, мабуть, сполошив би його вигляд. Дружина терпіти не могла пошкоджень на його шкірі, здіймала бучу через найменшу подряпину і наполягала заклеювати лейкопластиром порізи, які до вечора вже наполовину б загоїлися. Беа любила цілувати кінчики його пальців, коли коханий згризав ніготь аж до живого тіла. Зараз цілувати їй довелося б чимало.

Досі Пітер не написав дружині. Уже зібралося щонайменше двадцять п’ять листів від неї. Три чи чотири прийшли за останні кілька годин: Беа вирахувала, що він мав би вже повернутися. Він не був готовий зустрітися з нею, навіть крізь завісу письмового слова. Йому треба було акліматизуватися знову до життя поза селищем оазян. Йому необхідно було пристосуватися до складних дрібниць людського спілкування.

— Ну що, як там жителі Міста Потвор?

Туска широко всміхався, показуючи, що він не має на меті когось образити. Його борода вже була доволі густою, переважно сивою, через що він здавався старшим; шия червоніла, розчухана там, де жорсткі волосинки лоскотали йому шкіру. Пітер з першого погляду зрозумів, що бороді недовго вже лишилося: невдовзі Туска її зголить. І чому це людей завжди щось змушує змінювати свою зовнішність тільки тому, щоб потім повернутися до того, що їм личить? У чому ж тут сенс?

— Гм... добре, — на кілька секунд пізніше, ніж потрібно було, відказав Пітер. — Вони хороші люди.

— Справді? — засумнівався Туска. — А ти звідкіля знаєш?

Вони сиділи за столиком в аміківській їдальні. Туска наминав спагеті болоньєзе (спагеті з білоквіту, «м’ясний фарш» із білоквіту, привезена томатна паста і спеції, теж привезені), а Пітер їв млинець (стовідсотково місцевий продукт). Їдальня була сповнена звуків: у вікна ритмічно барабанив дощ, плуталися між собою уривки розмов інших аміківців, дзенькотіли тарілки на тацях, скрипіли по підлозі стільці, відчинялися й зачинялися двері, а Френк Синатра наспівував «Му Funny Valentine»[44]. Увесь цей гамір здавався Пітерові надмірним, але він знав, що річ була в його сприйнятті, що треба просто докласти трохи зусиль і знову ввійти в ритм. Звісно, у переносному значенні: хай як він не намагався б, із Френком Синатрою йому не примиритися.

Перед Пітеровим обличчям чиясь рука клацнула двома пальцями.

— Пітере, ти тут? — запитав Туска.

— Вибач. Мені просто дуже не подобається така музика.

Відповідь була ухильною, але правдивою. Самовдоволені горлові виляски Синатри, посилені так, що їх було чути поверх усього галасу, штовхали Пітера за межу терпимості, подібно як постійні стусани під ребра від якогось жартівника.

— Як на мене, слухати можна, — знизав плечима Туска. — Це ж лише коливання звукових хвиль, Пітере. Молекули на кілька секунд збуджуються, а потім знову заспокоюються. Дратуватися нічого.

«І кожен день — неначе день святого Валентина», — підлещувався Синатра, а Туска тим часом накручував на виделку чергову порцію спагеті.

— Хто це там ганить «Ol’ Blue Eyes...»[45]? — Жінка, що сиділа за сусіднім столиком, просувалася до них із десертною мисочкою в руках.

Це була товаришка Бі-Джи, вони були навіть схожі статурою, хоча волосся і шкіра в жінки були світлі. Вона із жартівливим осудом пильно поглянула на Пітера:

— Мені почулося чи ти й справді зводив хулу на божественного Френка?

— Вибач, — сказав Пітер, — але мені краще знати, хто божественний.

— Це досконала збірка американських пісень, — незворушно повідомила йому жінка. — Рівних якій нема. Одне з найбільших досягнень людства.

Пітер смиренно кивнув.

— Можливо, я не в тому віці, щоб оцінити її як слід.

— А скільки тобі років?

— Тридцять три.

— А мені ось тридцять два!

— Ну, я англієць, це трохи інше...

— Ел Боуллі, Ноел Кавард, Ширлі Бессі? — жінка вимовляла ці імена так, наче кожен, хто народився в Англії, почувши їх, мав би напинатися від гордості.

— Ой, леле! — зітхнув Пітер. — Це... гм... не мій коник.

Запала мовчанка, під час якої Френк Синатра завів пісеньку про великі надії маленького старого мурашки[46].

— Пусте, — поблажливо мовила жінка. — Не страшно. На колір і смак товариш не всяк. Це не заборонено.

Пітер нарешті пригадав, як її звати: Айріс. Айріс Бернз. Народилася в родині п’ятидесятників і була атеїсткою. Полюбляла грати в карти і колись мала сестричку, яка потонула в басейні на задньому подвір’ї. Весь час жартувала з Бі-Джи про відцентрову силу і, попри свою мужикувату зовнішність, була гетеросексуалкою. Жоден із цих клаптиків інформації ніяк не міг допомогти Пітові придумати якусь більш-менш доречну відповідь. І навіть якби він зараз звернувся до неї на ім’я, Айріс могло б видатися, що Пітер пригадав його надто пізно. Та й, зрештою, може, вона, як і всі решта тут, воліє, щоб до неї зверталися на прізвище.

Чому навіть у найпростішій розмові між людьми, щоб не потрапити в пастку, доводиться так ретельно прораховувати свої слова? Чому люди не можуть, як оазяни, просто мовчати, доки не буде сказати щось справді важливе?

— Дай Пітерові перепочити, — сказав Туска. — Він щойно повернувся з тривалого відрядження до Міста Потвор.

— Та ну? — перепитала Бернз, зі стуком ставлячи свою мисочку й сідаючи за їхній стіл. — Наступного разу помастися трохи кремом проти засмаги.

— Так і зроблю, — відказав Пітер.

Він знав, що обличчя в нього ще червоніше, ніж мало би бути, тому що він із дурного розуму одягнув поверх футболки ще й светр. Тоді йому це здалося слушним: показати, що він звичайний міський хлопчина, а не якийсь чудний пустельник.

— Дивно, що тобі довелося так багато бути на сонці, — мовила Бернз, перемішуючи в мисочці темно-червоний сироп із