Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

Вони мусіли кинутися. Після того крику та тупотняви настала мертва тиша, і в тій тиші їх перевантажували з машини в машину, з одного поламаного «ЦЕРАБКООПУ» в такий самий інший, цілий. Підвели його щільно дверцятами до дверцят і перевантажують. А так як вони все–таки не могли підігнати машину до машини дуже щільно — заважають cхідці, та й одна машина стоїть бокаса, — то зблизька видно, що саме вони перевантажують.

Коли Андрій із своїми товаришами переходив з похилої площі на пряму і переступав смугу осяяного сонцем повітря, він бачив гроно мерехтливих дитячих очей збоку, за міліцейськими уніформами. Вони дивилися, поширені нелюдською цікавістю, а голоси тихо робили зауваги.

— О! Троцькіст!. — сказав котрийсь на Андрієву адресу. — О! А це махновець, якийсь…

Охріменко не витримав і засміявся, бо ця влучна заувага була зроблена саме на його адресу. — Вгадав, сукин кот!

На той сміх дитячий голос зарепетував тріумфально:

— Сміється!!

Так, ніби докладав цілому світові. І засміявся сам дзвінко, а тоді, видно вхоплений чи штовхнутий міліціонером, залементував люто:

— Куди хапаєш, лахудра лягава!? Гад! «ЦЕРАБКООП» який видумав!..

Дитячий сміх перекинувся десь далі й покотився по юрбищах.

Знову сюрчки, окрики, тупотнява. То десь розбігаються панічно люди. Бояться, щоб не потрапити до «ЦЕРАБКООПУ».

Нарешті перевантажились і поїхали. Машина з маркою «ЦЕРАБКООП» пішла, лишивши по собі переляк у здивованих обивателів,

Вони бачили!..

Та тільки що з того. Вони бачили, але вони мовчатимуть, боятимуться розповісти навіть вдома про те, що бачили, та все чекатимуть з острахом, чи не йдуть уже по них, як по людей, що підгледіли «державну таємницю». Ачей їх уже десь позаписувано. Боятимуться самі себе й сусідів, щоб не проговоритися, щоб хто не доніс. І багато харківських обивателів через цю вуличну пригоду довго будуть позбавлені сну й спокою, пройняті жахом вже не за тих, що були там, в «ЦЕРАБКООПІ», а за себе самих. Ану як почнеться кампанія виловлювання тих, хто був свідком вуличної катастрофи такого то дня на такій то площі, — і будуть саджати їх до тюрми, як окремий гатунок «ворогів народу».

Ні, цей «Чорний ворон» страшніший і славніший за всі попередні. Напевно, після цієї пригоди всі машини харківського «ЦЕРАБКООПУ» буде перемальовано в інший колір, бо люди не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг при наближенні такого от чуда. Та й ще на тому не скінчиться. Страх у людей буде тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої, аби тільки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в ній підозрюватимуть замаскованого, засекреченого «Чорного ворона». От, брат, епоха! І от, брат, який той «Чорний ворон»!

«Чорний ворон, чорний ворон,

Що ж ти в’єшся наді мною?!»

Ця моторошна пісня набере тепер зовсім іншого змісту, коли її співатимуть десь бурлаки на Основі або на Москалівці та все думатимуть не про якихось там «сім повішених» Л. Андрєєва, якого вони ніколи не читали, а про машину «ЦЕРАБКООП» та про її ще не повішений вантаж.

Чорний ворон, чорний ворон…

«Чорний ворон» під маркою «ЦЕРАБКООПУ» зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі знаменитої колись каторжної царської тюрми. Тут уже не було юрби вільних роззяв, бо це царство неподільного панування «органів революційної законності» Одначе безпритульники й тут були. Саме проходила колона так званих «неповнолітніх правопорушників», повертаючись з прогулянки, як розвантажували машину Тут машина теж підійшла щільно до якоїсь брами, але не на стільки щільно, як там, на площі, бо тут не було чужих, тут були всі «свої». Неповнолітні обступили машину, й ніхто їх не проганяв. «Вихователі», правда, покрикували на свою юну гвардію, але їх ніхто не боявся зовсім. Хлопці презирливо осаджували своїх «опікунів» і товпилися двома шпалерами, мовби це вони приймали вантаж. Вони дивилися на зарослих, неголених «політичних» з надзвичайною цікавістю, і… з ворожістю. Так–так, з ворожістю. Це ж «вороги народу». А їх всіх навчили, що біда вся у світі, що жити так погано, що і в тюрмі вони сидять саме через отих страшних «ворогів народу», різних троцькістів, бухарінців, петлюрівців, фашистів тощо, тощо. Хлоп’ята дивилися з–під лоба, понуро, а перед ними проходила черідка дорослих, старших людей, і хлопці, напевно, боялися, чи не кинуться на них ці легендарні «вороги народу» та й почнуть душити. Але «вороги» не кидалися, а зникали по одному в залізній брамці. Неповнолітні кримінальники дивилися й подавали понуро репліки один до одного.

— Це троцькіст…

— Бухарінець…

— Фашист…

Постать Охріменка викликала певний пієтет.

— О, гад, гля!.. Оце, видно, дядя!.. Ого–го! В уяві спостерігачів Охріменко не підходив під жодну відому їм категорію. Дуже вже він їм заімпонував своїм виглядом.

— Це Кармалюк! Накажи мене бог! — нарешті вирішив котрийсь. І, напевно, кожен з них хотів би бути таким страшним велетнем.

— Дядя! — смикнув котрийсь Андрія за полу. — Ти шпійон?

Андрій посміхнувся й машинально погладив кирпате хлоп’я по голові і то так несподівано, що той не встиг відсторонитися, лиш втягнув голову перелякано. А Андрій промовив крізь лагідну посмішку:

— Ні, козаче, не шпійон.

Увіходячи в браму, озирнувся — хлоп’я не могло прийти до пам’яті: подумати тільки — такий страшнючий фашист не тільки не звернув йому в’язів, а приголубив та ще й так сумно відповів, як приятель до приятеля. З тим розгубленим поглядом у віччю Андрій зник за брамою слідом за всіма, поніс його до тюремної канцелярії.

Їх обігнав якийсь в’юнкий шелихвіст в уніформі, в єжовськім кашкеті, в галіфе, при пістолі й з паперами в руці — він виліз із кабінки машини, супроводивши її, як виявляється. Рудий, чисто виголений, з білим ковнірцем, блискучий весь, він пішов за перегородку до чергового, що сидів за столом, а в’язні стовпилися по цей бік перегородки.

— Приймай людішек!.. Людішек привіз!.. — вимахував шелихвіст паперами весело. Так, ніби здавав худобу чи крам.

Цю формулу Андрій чув уперше, і йому неприємно різнула вона вухо. Він знав добре історію «государства російського» і знав добре, хто й коли називав людей «людішками». Це формула часів Івана Грозного з його опричниною.

Бач! Володарі йдуть в історію! Змикають порваний її ланцюг. Цим словом «людішкі» змикається дві епохи. І робиться це свідомо, бравурно, цинічно.

Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срібного портсигара, перечислив «людішек», як овець, перевірив за списком і здав. Ця процедура тривала коротко. Здавши ж і діставши розписку, блискучий опричник навіть не глянув ні