Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

мушу зробити. І дійшов висновку, що мета виправдовує засоби.

— Авжеж.

— Тим часом у Нільфгарді, — Емгир пропустив іронію повз вуха, — мої справи йшли все краще. Мої партизани здобували все більший вплив. Урешті, маючи за собою групу офіцерів лінійних частин та корпус кадетів, вони наважилися на заколот. Утім, для цього був потрібен я. Власною персоною. Прямий спадкоємець трону й корони Імперії, справжній Емрейс із крові Емрейсів. Мав я стати чимось на кшталт знамена революції. Між нами кажучи, багато революціонерів плекали надію, що я не стану чимось особливим. Ті з них, хто ще живе, досі не можуть собі це вибачити.

…але як я вже сказав, облишимо відступи. Я мусив повернутися додому. Настав час, аби Дані, фальшивий принц із Маехту та липовий цінтрійський герцог пригадав про свій спадок. Утім, я не забув про провіщене. Мусив повернутися разом із Цірі. А Каланте, між тим, уважно, дуже уважно стежила за моїми руками.

— Вона тобі ніколи не довіряла.

— Знаю. Вважаю, що вона також щось знала про ту ворожбу. І зробила б усе, аби мені перешкодити, а в Цінтрі я був у її владі. Було зрозуміло: я мушу повернутися до Нільфгарду, але так, щоб ніхто не зумів здогадатися, що я — Дані, а Цірі — моя дочка. Спосіб мені підкинув Вільгефорц. Дані, Паветта та їхня дитинка мали померти. Щезнути без сліду.

— Начебто в корабельній катастрофі.

— Саме так. Під час рейсу зі Скелліге до Цінтри над Безоднею Седни Вільгефорц мав втягнути корабель у магічний всмоктувач. Я, Паветта та Цірі мали перед тим зачинитися в спеціально облаштованій каюті й вижити. А екіпаж…

— Мав не вижити, — закінчив відьмак. — І так почалася твоя дорога по трупах.

Емгир вар Емрейс якийсь час мовчав.

— Вона почалася раніше, — сказав він нарешті, і голос його звучав глухо. — На жаль. У момент, коли виявилося, що Цірі немає на борту.

Ґеральт здійняв брови.

— На жаль, — обличчя імператора не виражало нічого, — у своїх планах я недооцінив Паветту. Та меланхолійна дівчина із завжди опущеними очима викрила мене й мої наміри. Перш ніж підняли якір, вона таємно відіслала дитину на суходіл. Я впав у лють. Вона також. Мала істеричний напад. Під час шарпанини… випала за борт. До того, як я встиг стрибнути за нею, Вільгефорц втягнув корабель у той свій всмоктувач. Я гепнувся об щось головою й знепритомнів. Вижив дивом, заплутавшись у мотузках. Прийшов до тями увесь у бинтах. Мав зламану руку…

— Цікаво мені, — холодно запитав відьмак, — як почувається людина, що забила власну дружину?

— Паршиво, — без зволікання відповів Емгир. — Я почувався й почуваюся паршиво. Почуваюся підлою людиною. Не змінює цього навіть той факт, що я її ніколи не кохав. Мета виправдовує засоби. Утім, мені й справді шкода її загибелі. Я не хотів того й не планував. Паветта загинула випадково.

— Брешеш, — сказав сухо Ґеральт, — а це недостойно для імператорів. Паветта не могла вижити. Вона б тебе демаскувала. І ніколи б не дозволила зробити з Цірі те, що ти мав намір зробити.

— Вона б залишилася живою, — заперечив Емгир. — Десь… далеко. Є достатньо замків… Хоча б і Дарн Рован… Я не зміг би її вбити.

— Навіть заради мети, яка виправдовує засоби?

— Завжди, — імператор витер обличчя, — можна знайти якийсь менш радикальний засіб. Їх завжди більше від одного.

— Не завжди, — сказав відьмак, дивлячись йому в очі.

Емгир сховав від нього очі.

— Саме це я й мав на увазі, — кивнув Ґеральт. — Скінчи розповідь. Час біжить.

— Каланте стерегла малу, як зіницю ока. Про те, щоб її викрасти, я навіть думати не міг… Мої стосунки з Вільгефорцом значно охолонули, до інших магів я все ще відчував відразу… Але мої військові й аристократія планомірно штовхали мене до війни, до нападу на Цінтру. Казали, що народ цього бажає, що народ прагне життєвого простору, що піти за тим vox populi буде моїм імператорським іспитом. Я вирішив застрелити двох зайців заразом. Здобути одним махом і Цінтру, і Цірі. Решту ти знаєш.

— Знаю, — кивнув Ґеральт. — Дякую тобі за цю розмову, Дані. Я вдячний, що ти захотів присвятити мені цей час. Але довше зволікати потреби немає. Я дуже заморився. Я бачив смерть друзів, які йшли сюди за мною з краю світу. Ішли, аби врятувати твою доньку. Вони навіть її не знали. Окрім Кагіра, ніхто з них навіть не знав Цірі. А пішли, аби її рятувати. Це було для них щось, що є порядним і шляхетним. І що? Знайшли вони смерть. Я вважаю, що це несправедливо. І якщо хтось хоче знати, то я з цим не погоджуюся. Бо до дупи така історія, коли в ній помирають порядні, а розбійники живуть і продовжують робити своє. Я вже не маю сил, імператоре. Клич людей.

— Відьмаче…

— Таємниця мусить померти разом із тими, хто її знає. Ти сам про це сказав. Не маєш іншого виходу. Неправда, начебто ти маєш їх багато. Я втечу в тебе з будь-якої в’язниці. Відберу в тебе Цірі. Немає такої ціни, якої я не заплачу, аби відібрати її в тебе. Ти добре те знаєш.

— Я добре те знаю.

— Йеннефер ти можеш дозволити жити. Вона таємниці не знає.

— Вона, — сказав серйозно Емгир, — заплатить будь-яку ціну, аби врятувати Цірі. І помститися за твою смерть.

— Це точно, — кивнув відьмак. — І справді, я забув, як сильно вона любить Цірі. Ти правий, Дані. Що ж, від призначення не втечеш. Я маю прохання.

— Слухаю.

— Дозволь мені з ними попрощатися. А потім я у твоєму розпорядженні.

Емгир встав біля вікна, задивившись на верхів’я гір.

— Я не можу тобі відмовити. Але…

— Не бійся. Я не скажу Цірі нічого. Я б її скривдив, сказавши, хто ти такий. А я не можу її скривдити.

Емгир мовчав довго, усе ще повернувшись до вікна.

— Може, у мене і є борг щодо тебе. — Він крутнувся на п’ятці. — Тож послухай, що я маю запропонувати тобі як плату. Давно-давно, у старезні часи, коли люди ще мали честь, гордість і гідність, коли цінували своє слово, а боялися тільки сорому, бувало так, що приречена на смерть людина честі, аби не піти в ганьбі від руки ката, входила до ванної з гарячою водою й різала собі вени. Чи можна б…

— Накажи наповнити ванну.

— Чи можна б розраховувати, — спокійно продовжив імператор, — на те, аби і Йеннефер захотіла супроводжувати тебе в тій купелі?

— Я в цьому майже впевнений. Але треба запитати. Вона