Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

досить бунтівна натура.

— Я знаю.

* * *

Йеннефер погодилася відразу.

— Коло замкнулося, — додала вона, дивлячись на свої зап’ястки. — Змій Уроборос учепився у свій власний хвіст.

* * *

— Я не розумію! — пирхнула, наче розсерджений кіт, Цірі. — Я не розумію, чого я маю з ним іти? Куди? Навіщо?

— Донечко, — лагідно промовила Йеннефер. — Саме таким, а не іншим є твоє призначення. Зрозумій, воно просто не може бути інакшим.

— А ви?

— На нас, — Йеннефер глянула на Ґеральта, — чекає наше призначення. Так просто мусить бути. Іди-но сюди, донечко. Обійми мене міцно.

— Вони хочуть вас убити, правда? Я не погоджуюся! Я ледве вас знайшла! Це несправедливо!

— Хто з мечем приходить, — глухо відізвався Емгир вар Емрейс, — той від меча й гине. Вони билися зі мною, але програли. І програли гідно.

Цірі в три кроки опинилася біля нього, а Ґеральт тихо втягнув повітря. Почув, як зітхає Йеннефер. «Прокляття, — подумав, — адже всі те бачать! Адже все його чорне військо те бачить, і не можна цього приховати! Та сама постава, ті самі іскристі очі, та сама гримаса на губах. Ідентично схрещені на грудях руки. На щастя, на величезне щастя, сіре волосся вона успадкувала від матері. Але й так, як придивитися, видно, чия кров…»

— А ти, — сказала Цірі, міряючи Емгира вогняним поглядом. — А ти виграв. І вважаєш, що гідно?

Емгир вар Емрейс не відповів. Тільки всміхнувся, міряючи дівчину явно задоволеним поглядом. Цірі стиснула зуби.

— Стільки померло. Стільки людей померло через усе те. Програли гідно? Смерть є гідною? Тільки тварюка може так мислити. Із мене, хоча смерть я бачила зблизька, тварюки зробити не вдалося. І не вдасться.

Він не відповідав. Дивився на неї, і здавалося, що поглинає її поглядом.

— Я знаю, — засичала вона, — що ти крутиш. Що ти хочеш із мене зробити. І скажу тобі відразу: я не дозволю тобі мене торкнутися. А якщо ти мене… Якщо ти мене… То я тебе вб’ю. Навіть якщо буду зв’язаною. Коли заснеш, я горло тобі перегризу.

Імператор швидким жестом стишив бурмотіння, що здіймалося серед офіцерів, які його оточували.

— Станеться те, — процідив, не зводячи з Цірі погляду, — що призначено. Попрощайся з друзями, Цірілло Фіоно Елен Ріаннон.

Цірі глянула на відьмака. Ґеральт заперечливо хитнув головою. Дівчина зітхнула.

Потім обійнялася з Йеннефер, вони постояли, шепочучи щось одна одній. Потім Цірі підійшла до Ґеральта.

— Шкода, — сказала тихо. — Було обіцяне краще.

— Значно краще, — підтвердив він.

Вони обійнялися.

— Будь мужньою.

— Він мене не отримає, — прошепотіла вона. — Не бійся. Я втечу. Маю спосіб…

— Ти не можеш його вбити. Пам’ятай, Цірі. Не можеш.

— Не бійся. Я зовсім не думаю про вбивство. Знаєш, Ґеральте, убивств із мене досить. Забагато їх було.

— Забагато. Прощавай, відьмачко.

— Прощавай, відьмаче.

— Тільки не плач.

— Легко тобі говорити.

* * *

Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, супроводжував Ґеральта та Йеннефер аж до лазні. Майже до краю великого мармурового басейну, наповненого паруючою й пахучою водою.

— Прощавайте, — сказав. — Не мусите поспішати. Я від’їжджаю, але залишу тут людей, яких проінструктую і яким віддам накази. Коли будете готові, крикніть, і лейтенант подасть вам ножі. Але повторюю: поспішати ви не мусите.

— Ми оцінили ласку, — серйозно кивнула Йеннефер. — Ваша Імператорська Величносте?

— Так?

— Прошу в міру можливостей не кривдити моєї доньки. Я не хотіла б помирати з думкою, що вона плаче.

Емгир довго мовчав. Навіть дуже довго. Спершись на двері. Відвернувшись.

— Пані Йеннефер, — відповів нарешті, а обличчя в нього було дуже дивне. — Ви можете бути впевненою, що я не скривджу вашої й відьмака Ґеральта дочки. Я топтав трупи людей і танцював на курганах ворогів. І думав, що зумію геть усе. Але того, у чому ви мене підозрюєте, зробити б не зумів. Зараз я про те знаю. Зокрема, завдяки вам обом. Прощавайте.

Він вийшов, тихенько причинивши за собою двері. Ґеральт зітхнув.

— Роздягнемося? — глянув на паруючий басейн. — Не дуже радію я від думки, що виволочуть мене звідси як голий труп…

— А мені, уяви собі, геть однаково, як мене виволочуть. — Йеннефер скинула черевички й швидкими рухами розстібнула сукню. — Навіть якщо це моя остання купіль, я не стану купатися у вбранні.

Вона стягнула сорочку через голову й увійшла до басейну, енергійно розбризкуючи воду.

— Ну, Ґеральте? Чому ти стоїш, наче замурований?

— Я геть забув, яка ти красива.

— Залегко забув. Нумо, до води.

Коли він усівся поряд із нею, вона відразу закинула йому руки на шию. Він поцілував її, пестячи над водою й під водою.

— Чи це, — запитав для годиться, — відповідний час?

— Для цього, — промуркотіла вона, занурюючи одну руку й торкаючись його, — будь-який час відповідний. Емгир двічі повторив, що ми не мусимо поспішати. І як ти волів би провести останні хвилини, що нам даровані? Серед плачу й жалю? Так не годиться. Серед докорів сумління? То банально й глупо.

— Не те я мав на увазі.

— А що тоді?

— Якщо вода вихолоне, — пробурмотів він, пестячи її груди, — рани болітимуть.

— За розкіш, — Йеннефер занурила під воду другу руку, — варто заплатити болем. Ти боїшся болю?

— Ні.

— Я також ні. Сядь на краю басейну. Я кохаю тебе, але не стану, най йому дідько, пірнати.

* * *

— Ой-йой, — сказала Йеннефер, відхиляючи голову так, що її вологе від пари волосся розсипалося по краю басейну, наче малі чорні змійки. — Ой… йой.

* * *

— Кохаю тебе, Йен.

— Кохаю тебе, Ґеральте.

— Уже час. Кличмо.

— Кличмо.

Покликали. Спочатку покликав відьмак, потім — Йеннефер. Потім, не дочекавшись жодної реакції, крикнули вони хором:

— Ужееее! Ми готові! Давайте нам той ніж! Гееей! Прокляття! Вода вихолоне!

— То вийдіть із неї, — сказала Цірі, заглядаючи до лазні. — Вони всі пішли.

— Щооо?

— Я ж кажу. Пішли собі. Крім нас трьох, немає тут ані живої душі. Вдягніться. Голими виглядаєте страшенно смішно.

* * *

Коли вдягалися, почали труситися в них руки. В обох. З чималими проблемами боролися вони з гачками, застібками й ґудзиками. Цірі теревенила:

— Поїхали. Отак просто. Усі, скільки тут їх було. Забрали звідси всіх, сіли на коней та поїхали. Аж курява здійнялася.

— Не залишили нікого?

— Нікогісінько.

— Незрозуміло, — прошепотів Ґеральт. — Це незрозуміло.

— Чи щось сталося, — відкашлялася Йеннефер, — що могло б це розтлумачити?

— Ні, — тихо відповіла Цірі. — Нічого.

Брехала.

* * *

Спочатку вона тримала обличчя. Ідучи рівно, із гордовито задертою головою й кам’яним обличчям, вона одіпхнула від себе руки чорних рицарів, — були в рукавичках, — сміливо й із викликом глянула на маски