Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Того самого дня Ельфріда Кур занотовує у своєму щоденнику:

Ця війна — привид у сірому лахмітті, череп, у якому рояться хробаки. Ось уже багато місяців тривають запеклі бої на Західному фронті. Битви під Шемен-де-Дам, на Ене і в Шампані. Усі ці місця перетворилися на руїни, усюди кров і бруд. Англійці придумали нову небезпечну зброю — броньовики на гусеницях, їм не страшні жодні перешкоди. Ці броньовики називають танками [239] . Усі перед ними безсилі. Вони здатні переїхати будь-яку артилерійську батарею, будь-який окоп, будь-які позиції та просто зрівняти їх із землею, уже не кажучи про людей. Спроби сховатися у воронці від снаряду зазнають невдачі. Натомість маємо цей жахливий отруйний газ. Англійці та французи (на відміну від німецьких солдатів) ще не користуються надійними протигазами. А крім того, є ще такий газ, що проникає крізь одяг. Яка смерть!

157

Понеділок, 25 червня 1917 року

Батальйон Паоло Монеллі кидається у вогонь на горі Ортігара

Настала їхня черга. Вони чекали цієї миті. Майже чотирнадцять днів вони дивилися, як батальйон за батальйоном прямують на верхівку Ортігари, і щоразу могли спостерігати за результатом: спершу несли ноші з пораненими і вели мулів, навантажених тілами вбитих, потім — за кілька годин або кілька днів — повз них крокували ті, хто вижив. Так це відбувалося, така була механіка процесу. Батальйони кидаються у вогонь, важкі жорна ворожої артилерії перемелюють їх, але вони залишаються там, доки не втратять більшість своїх солдатів. Тоді їх змінюють нові батальйони, які теж залишаються під вогнем доти, доки не втратять більшість своїх солдатів. Тоді їх знову змінюють нові батальйони, які залишаються під вогнем доти, доки не втратять більшість своїх солдатів. І так далі.

Матеріальна битва — так це все називається. В окремих випадках одна зі сторін переходить у наступ, через низини, укриті воронками від снарядів, у напрямку якої-небудь вершини чи скелястих круч. Але здебільшого піхота зайнята тільки тим, що втримує свої позиції на якому-небудь місці, причому це місце здається їм абсолютно випадковим, обраним навмання. Воно має значення лише в примарному світі штабних карт і переможних реляцій. Часто йшлося про пункти, яким Господь або землеміри присвоїли позначення висоти, що так і залишилося на картах, на кшталт 2003, або 2101, або 2105, — цифри, що перетворилися потім на «висоти», які потрібно було захищати або завойовувати[240].

Ранок видався неспокійний. Прокинувшись на світанку, Монеллі почув гуркіт артилерійських залпів, потужніший, ніж зазвичай. Він виліз зі спального мішка і пішов подивитися, що там відбувається. Дещо згодом батальйон отримав наказ шикуватися. І почалося. Довга низка важко нав'ючених людей мовчки рухається угору, весь час вгору, вузькою доріжкою, уздовж високої, прямовисної гірської стіни. У синьому небі зійшло сонце. Схоже, день буде спекотним.

На обличчях солдатів застиг вираз, що Монеллі називав «смиренням перед неминучим». Сам він гнав від себе похмурі думки. Намагався розчинитися в деталях, дрібницях. Йому це вдалося. Віддаючи наказ одному зі своїх підлеглих, він з радістю відзначив, що голос звучить голосно і твердо. Він сам це відчув. Чи передчував він щось? Ні. Він пригадував рядки віршів Нобелівського лауреата Джозуе Кардуччі: Venne il di nostro, е vincere bisogna («Настав наш день, ми переможемо»). Монеллі відчував, що він немов перетворився на знаряддя, надійне і міцне знаряддя, яким керують сили за межами його власного тіла. Він бачить на дорозі колону мулів. Бачить хмару диму від картечних гранат, забарвлену в чорне й помаранчеве.

Поступово вони дістаються печери, що виходить безпосередньо до лінії фронту Минувши її, вони опиняться просто під вогнем противника. Біля входу в печеру тісно. Тут і телефоністи, й артилеристи, вони притискаються до холодних стін, щоб пропустити батальйон Монеллі. Вони дивляться на нього та інших альпійських стрільців — ці довгі питальні погляди застають Монеллі зненацька. У голові є одна думка: «Господи, невже все так погано?!»

Капітан вимовляє одне-єдине слово: «Andiamo!» «Вперед!»

Потім вони розбігаються й один за одним вистрибують назовні, майже так, як кидаються у воду стрибуни з вишки. Застрочили австрійські кулемети. Монеллі скаче вперед, униз. Бачить, як солдатові влучає в голову великий осколок снаряда. Бачить, що земля під ногами порита невеликими воронками. Бачить тіла, що лежать подекуди покотом, і відзначає подумки: «Тут дуже небезпечно, стережися!» Він ховається між скель, щоб перевести подих перед наступним відрізком шляху. «Усе життя проноситься перед очима в хвилину каяття, народжується передчуття і тут же зі страхом відкидається». Він знову поспішає вперед, повз нього свистять кулі — «зіо, зіо», — він устиг. Але бачить, що капітан лежить убитий.

Їх попереджали про газ, тому він надягає протигаз. Але за п’ять хвилин знімає його. Бігти в ньому бракує сил. Вони продовжують спускатися в наступну низину. Вона завалена трупами, як старими, ще з минулорічних боїв, скелетами в лахмітті, так і зовсім свіжими, ще теплими, що стікають кров'ю, — усі вони тепер єдині у своєму стані. Монеллі дістається ще одного небезпечного проходу. Там на них чекає австрійський кулемет, готовий убити кожного, хто наважиться перед ним з’явитися. Кулеметний вогонь знищив шестеро-семеро чоловік. Монеллі бачить, що солдат вагається; адже його товариш уже мертвий. Солдат пропонує повернути назад, але це не менш небезпечно. Монеллі бачить, як солдат перехрестився і кинувся вниз з укосу. Застрочив кулемет. Але солдат уцілів: біжить, стрибає, котиться зі схилу гори. Монеллі прямує за ним.

Час наближається до дванадцятої. Припікає сонце. Спекотно.

І знову підйом. Через гірський хребет. Там Монеллі дістається позицій роти. Позицій? Просто довгий ряд чорних скель та великі купи каміння на уступі, за якими ховаються солдати, нерухомі, притихлі, вражені, абсолютно паралізовані мінометним вогнем, вичікують чогось, пасивні, заручники обставин. Молоденький солдатик бачить Монеллі, попереджає його про небезпеку, піднімається і махає йому, запрошуючи попрямувати в укриття, але тієї самої миті падає замертво, убитий просто в груди.

Монеллі з командиром батальйону шукають штаб бригади. Знаходять його нарешті в заглибленні в скелі. Біля входу, обкладеного мішками