Читати книжки он-лайн » Пригодницькі книги 🏞️🌲🌊 » Сповідь афериста Фелікса Круля

Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

148
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 113
Перейти на сторінку:
а не просто помилковою видимістю довелося б вважати хіба що світ, позбавлений життя, тобто неорганічне буття, і я говорю «хіба що», бо якщо думати про цю шкідливість, то й тут знайдеться своя притичина. Знаєте, Зузу, особисто я аж ніяк не певен, що сяйво альпійських вершин або, скажімо, водоспад заслуговують на більшу увагу, є істиннішими й гарнішими, ніж образи і мрії, іншими словами, чи такою вже незаперечно справжньою, а не тільки видимою є їхня краса без нашого захоплення ними, без нашої любови? Адже стільки-то часу тому з неживого, неорганічного буття завдяки празачаттю, що вже саме по собі є чимось загадковим, виникло життя, і якщо всередині у нього не все так вже чисто йде, — це має бути зрозумілим саме собою. Який-небудь дивак міг би, наприклад, оголосити, що вся природа — гнилизна й цвіль, але його твердження так би й залишилося злим, дурним наклепом і до кінця днів не могло б знищити любов і радість, захоплення образом. Я чув ці слова від одного художника: він усе життя шанобливо малював цвіль, земну тлінність і за це отримав звання професора. Але він теж примушував позувати людину для грецького бога. У Парижі в приймальні зубного лікаря, до якого я прийшов запломбувати зуб, я бачив альбом, книгу з ілюстраціями, під назвою «La beaute humaine»[206]; в ній були зображення різноманітних частин прекрасного людського образу, образу, який у всі часи ретельно й старанно відтворювався у фарбах, бронзі та мармурі. То чому ж альбом був переповнений прославляннями людини? А тому, що світ споконвіку переповнений іншими диваками, які, анітрохи не переймаючись тим горезвісним духовним віршиком, за істину вважали форму, видимість, поверхню, ставали її жерцями й нерідко винагороджувалися за це професорським званням.

Присягаюсь, саме так я говорив, тому що слова самі злі тали у мене з язика. І говорив не раз, а багато разів, тільки но мені випадала нагода залишитися наодинці з Зузу, чи то на лавці біля тенісного корту або на прогулянці вчотирьох, із сеньйором Уртадо, після спільного сніданку, який переважно закінчувався гулянням на лісових доріжках Кампо ґранде, серед бананових плантацій і тропічних дерев Ларґо ду Прінсіпе Реал. І добре, що ми гуляли вчотирьох, інакше я не залишався б віч-на-віч то з величною половиною двоєдиного образу, то з донькою, разом з її дещо відсталим і дитинним ставленням до кохання як до якогось неапетитного хлоп'ячого збочення, що його вона висловлювала з притаманною для неї відвертою прямолінійністю, а я в шляхетних і зрілих висловах намагався спростувати.

Вона вперто трималася своєї теорії, проте з часом я зауважив ознаки певного збентеження та нерішучої прихильности, викликані, очевидно, моїм красномовством; часом її мовчазно допитливий погляд свідчив про те, що моє завзяте заступництво за радість і любов не пропало даремно.

Така мить настала, і я її ніколи не забуду; нарешті ми (ця поїздка чомусь довго відклалася) вирушили в моєму екіпажі за місто, в село Синтра; під ученим керівництвом дона Міґеля оглянули старовинний замок у селі, сторожової вежі, звідки можна вдивлятися в далину зі скелястих висот, а потім відвідали знаменитий монастир Белем, тобто Бетлегем — Віфлеєм, споруджений настільки ж благочестивим, як і залюбленим у розкіш королем Еммануелем Щасливим на згадку та на честь португальських першовідкривачів. Відверто кажучи, повчання дона Мігеля щодо стилю монастиря й палаців, який увібрав у себе елементи мавританського, ґотичного та італійського зодчества, доповнені екскурсами в дива індійської архітектури, залітали мені, як то кажуть, в одне вухо й вилітали в інше. Я думав не про архітектуру, а про те, як прищепити черствій Зузу правильне поняття про любов, а для розуму, зайнятого роздумами про суто людське, чи то ландшафт, чи найдивовижніша будівля лише декорація, ледь помітне тло.

Проте маю визнати, що неймовірна, не подібна на жодні стилі будь-яких часів, ніби побачена уві сні дитиною чарів на принадність критої ґалереї в монастирі Белем, з її загостреними башточками, тонюсінькими стовпчиками в арках, її ніби виготовленим руками янголів казково прекрасним різьбленням по білому, з легкою патиною піщанику, вселяла віру в те, що цей камінь обробляли крихітним напилком, виготовляючи з нього найтонші мережива, — тож вся ця кам'яна феєрія справді викликала у мене захват, і такий піднесений стан духу, безперечно, сприяв моєму красномовству, коли я заговорив із Зузу.

Ми досить довго пробули в цій казковій ґалереї, кілька разів обійшли її, а дон Міґель, помітивши, що ми, молодь, не надто прислухаємося до його повчань щодо архітектурного стилю часів короля Еммануеля, наздогнав донну Марію-Пію й пішов з нею наперед; тоді як ми йшли за ними на деякій відстані, про збільшення якої я вже зумів подбати.

- Отже, Зузу, — сказав я, — бачу, що під враженням від цієї будови наші серця б'ються в унісон. Такої чудової критої ґалереї мені ще бачити не доводилося (мені взагалі не доводилося бачити жодної критої ґалереї, і подумати тільки, що перша з них виявилася такою, яка може хіба що примаритися, та й то в дитинстві!). Я дуже щасливий, що милуюся нею разом з вами. Давайте домовимося, яке слово нам обрати для її вихваляння: «прекрасна», «гарна»? Ні, не підходить, хоча, звичайно, вона заслуговує цих епітетів. Але «прекрасна» — це занадто суворе слово, еге ж, Зузу? Треба підняти зміст таких слів, як «мило», «чарівно» до самої вершини, до крайньої межі, тоді ми віднайдемо правильне визначення для цієї ґалереї. Та, власне, вона це робить і без нас, тобто доводить чарівність до крайньої межі.

- Ну що ви плещете язиком, маркізе! Не непогане, але й не прекрасне, а чарівність до крайньої межі. Але ж чарівність до крайньої межі врешті й означає прекрасне.

- Ні, різниця тут все ж таки існує. Як мені це вам пояснити? Ваша мама, наприклад…

- Прекрасна, — жваво перебила мене Зузу, — а я чарівна, еге ж? І на нас обох ви хочете продемонструвати цю пустослівную різницю?

- Ви вгадуєте мою думку, — відповів я, свідомо зробивши паузу, — і при цьому дещо спотворюєте її. Вона йде в тому ж напрямі, майже в тому ж напрямі, як ви сказали, майже, але не зовсім. Мені так радісно чути, коли ви говорите «ми», точніше — «нас», «нас обох» про себе і про свою матір. Але, насолодившись цим зближенням, я хочу від двоїстого перейти до одиничного. Донна Марія-Пія, мабуть, може служити прикладом того, що прекрасне слід поєднуватися з чарівним і милим. Якби обличчя вашої

1 ... 102 103 104 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь афериста Фелікса Круля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь афериста Фелікса Круля"