Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сказано — зроблено. Міс Меррієм стала міс Розою Мак-Ремсі. Вона з гідністю здійснила цей перехід. Краса поверхнева, але нерви лежать під шкірою дуже близько до поверхні. Нерви… але чи не бажаєте ви ще раз перечитати цитату, з якої починається оповідання?
Подружжя Мак-Ремсі не шкодувало коштів на виховання прийомної дочки. Їхні грошенята загрібали модистки, кравчихи, вчителі танців та інших предметів. Міс… гм… Мак-Ремсі виявилася люблячою, вдячною натурою і добросовісно прагнула забути Гінкла. Треба віддати належне гнучкості американських дівчат — ресторан Гінкла досить скоро зник з її пам'яті та з її мовлення.
Не всі пам'ятають прибуття графа Хайтсберн до Америки, на одну з Сімдесятих вулиць. Це був середньої якості граф, без великих боргів, і його приїзд не спричинив особливого пожвавлення. Але ви, звичайно, пам'ятаєте благодійний базар, влаштований «Дочками милосердя» в готелі «Уолдорф Асторія». Ви самі були там і навіть написали своїй Фанні записку на папері зі штампом готелю, аби показати їй… ах, ви не писали? Так, так, це було, звичайно, саме того вечора, коли у вас захворіла дитина.
На добродійному базарі родина Мак-Ремсі відігравала видатну роль. Міс Меррієм… гм… Мак-Ремсі блищала красою. Граф Хайтсберн виявляв до неї посилену увагу з того самого часу, як заїхав у наші краї подивитися на Америку. Вважали, що цього вечора їхній роман закінчиться щасливою розв'язкою. Граф, мабуть, нічим не гірший за герцога. Навіть кращий. Ранг у нього нижчий, зате боргів менше.
Нашу колишню касирку посадили в кіоск. Передбачалося, що вона продаватиме аристократам і плутократам нічого не варті речі за нечуваною ціною. Прибуток від базару мав піти на різдвяний обід для дітей бідняків. Скажіть, до речі, чи не замислювалися ви над тим, звідки вони беруть решту триста шістдесят чотири обіди?
Міс Мак-Ремсі, прекрасна, чарівна, схвильована, сяюча, пурхала за прилавком. Бутафорська мідна сітка з маленьким напівкруглим віконцем відгороджувала її від публіки.
З'явився граф, витончений, самовпевнений, елегантний, закоханий — сильно закоханий, — і підійшов до віконця.
— Ви чарівні, моя дорога, присягаюся честю, чарівні, — сказав він знадливим голосом.
Міс Мак-Ремсі стрімко обернулась.
— Облиште ці ваші штучки, — швидко й холоднокровно парирувала вона. — За кого ви мене маєте? Ваш чек, будь ласка. О Господи!
Розпорядники, помітивши, що біля одного з кіосків відбувається щось незвичайне, збіглися туди. Граф Хайтсберн стояв поряд із кіоском, пощипуючи світлі бакенбарди, які стали дибки від подиву.
— Міс Мак-Ремсі знепритомніла, — пояснив хтось.
із збірки «ВСЬОГО ПОТРОХУ»
Напад на потяг
Примітка. Розповідь цю я почув від людини, на яку кілька років поспіль полювала поліція Південного Заходу і яка сама займалася діяльністю, що так щиросердо нею описана. Цей опис modus operandi[359] здається мені вартим уваги, а поради можуть бути корисними для пасажира, котрому доведеться стати жертвою залізничного нападу. Водночас розповідь про ті сумнівні радощі, які обіцяє грабіжницька справа, навряд чи кого спокусить оволодіти цією професією. Наводжу цю розповідь майже дослівно.
кщо ви запитаєте, чи важко пограбувати потяг, більшість опитаних відповість: так. Неправда, немає нічого простішого. Я завдав чимало клопоту залізницям і безсонних ночей пульманівській компанії, мені ж моя професія грабіжника жодних прикрощів не завдавала, якщо не брати до уваги того, що безсовісні людці, коли я збував награбоване, обдирали мене, як ту липку. Ризик у нашому ділі невеликий, ну, а будь-які прикрощі нас не зупиняли.Відомий випадок, коли потяг мало не пограбували самотою, раз чи два потяги грабували удвох, моторним хлопцям удавалося справитися утрьох, але найзручніше грабувати потяг уп'ятьох. Вибір місця і часу нападу залежить від різних обставин.
Уперше я брав участь у пограбуванні 1890 року. Якщо розказати вам, як я дійшов до такого життя, ви, можливо, зрозумієте, що штовхає більшість грабіжників на цей шлях. Із шести правопорушників на Заході п'ять — ковбої, що втратили роботу і збилися з пантелику. Шостий — хуліган зі Сходу, який виряджається бандитом і викидає такі мерзотні штуки, що бруднить ім'я всіх інших. У долі перших п'ятьох винні колоністи та дротяні огорожі, у долі шостого — лиха вдача.
Ми з Джимом працювали на 101-му ранчо в Колорадо. Колоністи там усіляко утискували ковбоїв. Забрали собі землю і поставили полісменів, на яких не догодиш. Одного разу ми з Джимом завітали мимоїздом до Ла-Хунти — попрацювали на заганянні худоби і поверталися на південь. Ну, розважилися трохи, але все як годиться, нікого не чіпали, і раптом — ось тобі маєш — фермерська адміністрація хоче нас замести. Джим пристрелив помічника шерифа, а я начебто став за нього в суперечці.
Поскакали по їхній головній вулиці туди-сюди, постріляли, але залишилися цілі й неушкоджені. А потім помчали на наше ранчо. Літати наші коні не могли, але щодо швидкості не поступалися птахам.
Приблизно за тиждень з'являється туди зграя цих ла-хунтівських горлохватів, вимагає, щоб ми з ними їхали назад. Ми, ясна річ, ні в якому разі. Нам що — ми ж у будинку сховались, тільки не встигли ми їм остаточно висловити свою відмову, як вони наш саманний будиночок увесь зрешетили кулями. А коли трохи стемніло, ми їх обстріляли і подалися задами в гори. Вони теж у боргу не залишились, постріляли нам навздогін. Нам із Джимом довелося роз'їхатись — нічого тут не вдієш, зустрітися ми домовилися в Оклахомі.
В Оклахомі ми нікуди не влаштувались, і як дійшли краю, зважилися провернути цю справу із залізницями. Ми з Джимом увійшли в компанію з Томом і Айком Мур — двома братами, у яких було стільки запалу, що їм просто кортіло переплавити його на дзвінку монету. Я сміливо називаю їхні імена, бо обидва вони вже на тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.