Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

автостради. Зліва вона бачила, як блимала на тлі нічного неба зелена вивіска готелю «Голлідей Інн». Ліжко, сон. Кінець цієї невпинної, пекельної напруги. Кінець — хоча б тимчасовий — болючому смутку за дитиною, якої більше нема. Вона збагнула, що це горе подібне до болю від видалення зубів. Спершу — повне заціпеніння, та навіть крізь це заціпеніння ти відчуваєш, як звивається в тобі біль, наче кіт, який хоче впіймати свого хвоста; біль, який от-от прийде. І він покаже себе у всій красі, як тільки скінчиться дія новокаїну.

Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… що біля татка, бо вони були разом, коли його душа відокремилася від тіла.

Джад знає, але не розкаже. Щось відбувається. Щось. Але що?

Самогубство? Невже самогубство? Це не про Луїса, не вірю. Та він брехав про щось. Це було в його погляді… О дідько, це ж було написано у нього на обличчі, неначе він хотів, аби я побачила, що він бреше, та зупинила його… тому що якась частка його боялася, так боялася…

Боялася? Але ж Луїс ніколи не боїться!

Раптом вона різко рвонула кермо «Шеветта» вліво, на що авто відповіло характерним для маленьких машинок вищанням коліс. На мить їй здалося, що «Шевроле» перевернеться. Та машина втримала рівновагу, і Рейчел продовжувала свій шлях на північ, а затишна вивіска «Голлідей Інн» блимала позаду неї. Попереду з’явився новий знак, який моторошно поблискував у темряві.

НАСТУПНИЙ ВИЇЗД НА ДОРОГУ 12 НА КАМБЕРЛЕНД

ЦЕНТР КАМБЕРЛЕНДА ЖЕРЕБ ЄРУСАЛИМА ФАЛМУТ

ФАЛМУТСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ

«Жереб Єрусалима[153], — відсторонено подумала вона. — Яка дивна назва».

Не дуже приємна назва… «Прийди й спочинь в Єрусалим».

Та вона не спочине цієї ночі. Попри Джадову пораду, вона мала намір їхати далі. Джад знав, що там було не так, і обіцяв владнати це, та старому було за вісімдесят і він тільки три місяці тому втратив дружину. Вона б не покладалася лише на Джада. Вона б ніколи не дозволила Луїсові ось так легко випхати її з дому, та смерть Ґейджа ослабила її. Ще й Еллі з тією фотографією Ґейджа, її перелякане личко — вона була схожа на дитину, яка пережила торнадо чи раптове бомбардування серед ясного неба. Найтемнішими нічними годинами Рейчел ледь не хотілося ненавидіти Луїса — за горе, якого він їй завдав; за те, що він не втішив її, коли вона так цього потребувала (чи за те, що не дозволив їй втішити його, чого вона також дуже потребувала), — але вона не могла. Вона надто сильно його любила, а його обличчя… воно було таким блідим і тривожним.

Стрілка спідометра смикнулася праворуч та наблизилася до позначки шістдесят миль на годину. Одна миля на хвилину. Можливо, за дві години п’ятнадцять хвилин вона доїде до Ладлоу. Можливо, вона навіть повернеться додому до світанку.

Рейчел намацала кнопку радіо, ввімкнула його, знайшла якусь рок-н-рольну портлендську станцію. Коли за півгодини сигнал почав пропадати, вона знову переключилася на станцію «Огасте» та опустила віконне скло, пустивши всередину свіже нічне повітря.

Вона запитувала себе, чи скінчиться коли-небудь ця ніч.

55

Луїс потрапив у полон свого сну, який все повторювався і повторювався; він щоразу кидав погляд униз, аби переконатися, що в руках несе загорнуте в брезент тіло, а не зелений пакет для сміття. Він згадав, як прокинувся наступного ранку, після того як вони з Джадом побували тут. Тоді він мало що міг пригадати, але тепер це яскраве відчуття знову постало в його свідомості. Живе, воно наче вирвалося з нього та торкалося дерев, немовби вони також були живими та вступали з ним у своєрідний телепатичний контакт.

Луїс проходив місця, де стежка була широкою, як траса № 15, брів там, де вона настільки вужчала, що доводилося йти боком, аби гілки не чіплялися за голову та ноги його ноші, поважно ступав під склепінчастими арками дерев. Він вдихав різкий, чистий запах соснової смоли, чув дивне хрумкотіння хвойних голок під ногами — то було скоріше відчуття, аніж звук.

Врешті-решт, стежка впевнено почала йти під гору. Через деякий час нога плюхнула по воді та різко занурилася у в’язке баговиння… сипучий пісок, як це називав Джад. Луїс поглянув униз і запримітив стоячу воду навколо заростей очерету та огидних кущів з таким широким листям, що воно скидалося на тропічні. Він подумав, що зараз куди світліше, аніж минулої ночі. Повітря наелектризованіше.

Далі, як і на буреломі, треба йти швидко та спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз.

Ага, добре… і до речі, ти в Мені коли-небудь раніше бачив такі рослини? В Мені чи будь-де? Що воно в біса таке?

Байдуже, Луїсе, ану давай… вперед!

Він рушив уперед, вдивляючись у мокру болотяну поверхню, аж доки не помітив купину. Далі він дивився тільки вперед. Ноги самі перестрибували з одного зарослого травою горбочка на інший. «Ми віримо, що гравітація є аксіомою», — згадалося чомусь йому. Луїс почув це не в коледжі на курсі філософії, а в старшій школі. Викладач фізики ляпнув таке наприкінці семестру… Луїс ніколи не міг цього забути.

Він повірив, що могильник мікмаків здатен воскрешати померлих і тепер іде Болотом маленького бога з трупом сина на руках, не озираючись і не дивлячись униз. Ці болотисті нетрі повнилися звуками, як наприкінці осені. В очереті безперервно кумкали рахкавки, і їхній пронизливий хор здався Луїсові чужим і неприємним. Де-не-де чувся низький утробний бас самотньої ропухи. Кроків за двадцять у Болоті маленького бога на нього з сичанням напало щось… можливо, кажан.

Густий туман, що піднімався з землі, завирував навколо нього, вкриваючи спершу туфлі, потім гомілки, коліна… врешті, він закупорив Луїса у своєрідну білу капсулу. Йому здавалося, що світло яскравішало і пульсувало, немов якесь дивне серце. Він ніколи ще так сильно не відчував присутності природи як єдиної сили — справжньої істоти… можливо, навіть мислячої. Болото було живим, але аж ніяк не життєдайним. Якби хтось його запитав, чоловік не зміг би визначити, де саме тут крилося джерело життя. Та це місце повнилося можливостями, у ньому відчувалася сила. Луїс почував себе дуже крихітним і дуже смертним.

Потім звідкись прийшов звук, і Луїс пригадав, що минулого разу вже чув цей пожадливий регіт, який переходив у нестримне ридання. Раптом все стихло, та тільки для того, щоб через хвилину знову сповнитися цим сміхом, і тепер він вивищувався до маніакального лементу, від якого