Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

у Луїса кров стигла в жилах. Пасма туману звивалися навколо нього в гіпнотичному танку. Сміх збляк, залишаючи по собі лише дзижчання вітру. Це всього-на-всього маленька геологічна аномалія, не більше. Невелике заглиблення в землі. І якщо вітер проникне сюди, то роздере туман на шмаття, а Луїс дуже сумнівався, що хоче побачити те, що ховається за ним.

«Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…»

— Гагари, — вимовив Луїс, заледве впізнаючи надтріснутий, страхітливий звук власного голосу.

Луїс завагався, завмерши на одному місці, але буквально за мить рушив далі. Немовби караючи його за коротку зупинку, трясовина колихнула купину, нога зісковзнула, й він майже втратив туфлю; ледве витяг її з невситимого багна.

Голос — якщо це був він — прийшов знову, тепер зліва. За секунду він був позаду чоловіка… линув буквально з-за його спини. Здавалося, варто Луїсові озирнутися, і він побачить менш ніж за фут від себе вимоклу в крові істоту з довжелезними іклами та блискучими очима… але Луїс навіть не подумав озиратися. Він продовжував іти, дивлячись прямо перед собою.

Раптом туман потьмянів, і Луїс збагнув, що над ним в повітрі висить обличчя; воно зловісно осміхалось і щось бурмотіло. Запалі та розкосі, як на класичних китайських гравюрах, каламутно-жовті очі мерехтіли. Рот розчахнувся в бридотній гримасі, вивернута нижня губа оголювала майже остаточно стесані зуби з чорно-коричневими плямами. Але Луїса найбільше вразили вуха, які були зовсім не вухами, а вигнутими рогами — скоріше баранячими, ніж чортячими.

Виглядало так, ніби ця гидотна голова, що плавала у повітрі, розмовляла, сміялася. Її рот рухався, хоча вивернута нижня губа так ніколи і не повернулася на правильне місце. Вени на ній пульсували чорним. Ніздрі палахкотіли вогнем: наче вдихаючи життя та повітря, вони видихали білу пару.

Коли Луїс підійшов ближче, голова вивалила свого язика. Він був довгим і гострим, брудно-жовтого кольору, вкритий дрібними лусочками. Луїс помітив, як одна з них припіднялася і звідти, як з люка, виліз білий хробак. Кінчик язика ліниво поповз вниз до того місця в повітрі, де мало б бути адамове яблуко істоти… Воно сміялося.

Луїс міцніше притис Ґейджа до себе, наче хотів захистити його. Ноги захиталися, і він почав зісковзувати з купини.

«Ти можеш побачити вогні Святого Ельма — моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися».

Голос Джада в його голові вказував шлях до порятунку. Луїс знову впевнено рушив уперед. Спершу він хитався, але з часом віднайшов рівновагу. Він не озирався, але знав, що лице — коли це і справді було воно, а не химерний витвір туману та його уяви, — висіло над ним. За секунду або хвилину воно розчинилося в леткому тумані.

Це не були вогні Святого Ельма.

Звісно, що ні. Це місце вщерть заповнене мерзенними, похмурими привидами. Ти міг побачити щось таке, що звело б тебе з розуму. Луїс не думав про це. Не було потреби про це думати. Не було потреби…

Щось наближалося.

Луїс повністю зупинився і прислухався до цього звуку… цього невблаганного звуку, що наближався. У нього відвисла щелепа; усі м’язи, котрі тримали його рот стуленим, в одну мить розслабилися.

Такого звуку він ніколи не чув у своєму житті — живий звук, гігантський звук. Десь неподалік, зовсім близько затріщали гілки. Підлісок заджеркотав під невимовно великою ногою. Желеподібна земля під Луїсовими ногами стала ритмічно здригатися. Йому здалося, що він застогнав,

(Боже Боже милостивий Боже що це що іде сюди крізь туман?)

і він ще міцніше притис Ґейджа до грудей. Йому здалося, що рахкавки та ропухи враз затихли, що вологе болотне повітря наповнилося протиприродним, хворим запахом зогнилого бекону.

Що б це не було, воно було величезним.

Луїс здивовано задирав голову все вище і вище, як людина, яка спостерігає за траєкторією ракети. Істота рушила до нього, і затріщало дерево — не гілка, а ціле дерево, яке впало зовсім близько від нього.

Луїс побачив дещо.

У тумані на мить проступила сиза пляма, і це широке розмите марево було більше шістдесяти футів заввишки. Це була не тінь і не безтілесний дух; чоловік відчував, як від кроків істоти дме вітер, чув, з яким гучним опускаються на землю її ноги, чув, як чавкає твань.

Тут Луїсові здалося, що він помітив помаранчево-жовті вогні у вишині. Вогні, що так нагадували очі.

Потім звуки почали танути. Коли все зникло, якась рахкавка гучно закумкала. Їй відповіла інша жаба, згодом до розмови приєдналася третя, четверта також докинула слівце в загальні балачки, а врешті ще двоє приєдналися до цієї жаб’ячої суперечки.

Звуки, які видавала та істота, рухалися (повільно, але безпомильно; мабуть найгіршим було усвідомлення цілковитої продуманості цих рухів) геть на північ. Тихо… тихіше… зникли.

Луїс знову почав рухатися. Його плечі та спина заледеніли від болю. Від шиї і до кінчиків ніг усе було просякнуто потом. Перші весняні комарі, що зовсім недавно вилупилися з яєць, голодні та злі, обсіли чоловіка, розглядаючи його як пізню закуску.

Вендіго, милостивий Боже, це був Вендіго — істота, яка блукає північними землями, істота, яка торкається тебе та обертає на канібала. Це був він. Вендіго щойно пройшов за якихось шістдесят ярдів від мене.

Луїс наказав собі не молоти дурниць — наслідуючи Джада, уникати думки про те, що може жити за «Кладвишчем домажніх тварин», — це просто гагари, просто вогні Святого Ельма, та хай навіть придуркуваті «Нью-Йорк Янкіз»[154]. Хай це буде будь-що, тільки не істота, яка скаче, повзає, ковзає та продирається між світами. Хай буде Бог, хай буде недільний ранок, хай буде член єпископальної ради, вбраний у білі шати… але хай зникне цей похмурий, брудний жах темного боку Всесвіту.

Луїс ішов із сином на руках, і земля під його ногами твердішала. Трохи згодом він наблизився до поваленого дерева, крона якого в бляклому тумані нагадувала щітку для пилу, що її кинула тут величезна домробітниця.

Дерево було зламаним — розколотим, — і місце зламу було зовсім свіжим: жовто-біла серцевина сочилась смолою. І коли Луїс доторкнувся до неї, перелазячи через повалений стовбур, вона була ще теплою. За деревом виявилась яма, з якої йому довелося видиратися зі значними зусиллями; і хоча кущі ялівцю та лавру були вдавлені в землю, Луїс забороняв собі думати, що це слід від ноги. Він міг