Читати книгу - "Лялька"

— Ага, пам’ятаю!.. То це він? Чого ж він не повернувся? Адже виявилось, що він не винен?..

— Звісно, що не винен, — підхопив Мрачевський. — Але відтоді, як він гайнув в Америку, і по сьогоднішній день про нього ні чутки, ні звістки. Мабуть, неборака, десь врізав дуба, а жінка зосталася ні дівкою, ні вдовою… Жахлива доля! Утримувати сім’ю вишиванням, грою на роялі та уроками англійської мови… працювати цілий день, як віл, та ще й не мати чоловіка… Бідні ці жінки! Ми б з вами, пане Ігнаце, так довго не витримали цнотливого життя, еге ж?.. Ну, старий з глузду з’їхав.

— Хто з глузду з’їхав?

— Та хто ж, як не Вокульський! — відповів Мрачевський. — Сузін їде в Париж і хоче неодмінно взяти з собою Вокульсьйого, бо має там купувати величезні партії якихось товарів. І нашому старому це не коштувало б ні копійки, а жив би він, як князь, бо Сузін чим далі від жінки, тим ширше розпускає кишеню… Ех! Та ще й заробив би тисяч з десять.

— Стах… тобто наш хазяїн заробив би тисяч з десять? — спитав Жецький.

— Та він же. Але що ж ти зробиш, коли він так одурів…

— Ну, ну, пане Мрачевський! — суворо остеріг його пан Ігнац.

— Слово честі, одурів. Бо я ж знаю, що він однак через якийсь тиждень поїде на виставку в Париж…

— Так.

— То чого ж йому не їхати з Сузіним, нічого не тративши, та ще й заробити?.. Цілих дві години благав його Сузін: «Їдь зі мною, Станіславе Петровичу», просив, кланявся, а Вокульському хоч би що: ні та й ні! Каже, що у нього тут є якісь справи…

— Ну, є…

— Авжеж, є, — перекривив його Мрачевський. — Найперша справа для нього — не сердити Сузіна, який допоміг йому нажити капітал, а тепер дає величезний кредит і не раз казав мені, що не заспокоїться доти, поки Станіслав Петрович не наживе хоч мільйон карбованців… І такому другові відмовити в такій дрібній послузі, яка, зрештою, ще й добре оплачується! — обурювався Мрачевський.

Пан Ігнац хотів був щось сказати, але вмить опам’ятався. Він мало не пробовкався, що Вокульський купує у Ленцького будинок і підносить дорогі презенти Россі.

До конторки підійшли Клейн і Лісецький. Побачивши, що вони не зайняті, Мрачевський почав говорити з ними, а пан Ігнац знову залишився сам над своєю книгою. «Нещастя! — думав він. — Чому Стах не хоче їхати в Париж, та ще й підбурює сам проти себе Сузіна? Який злий дух злигав його з тими Ленцькими?.. Невже?.. Але ж не настільки він дурний, щоб… А взагалі, шкода цієї подорожі й десяти тисяч карбованців… Боже мій! Як змінюються люди!..»

Він схилив голову і, водячи пальцем згори вниз або знизу вгору, далі підсумовував колонки цифр, довгі, як Новий Світ і Краківське Передмістя. Він підсумовував безпомилково, навіть стиха мурчав, і в той же час думав про те, що його Стах якимось фатальним чином скочується по похилій площині. «Дуже шкода, — шепотів йому якийсь голос з самої глибини душі. — Дуже шкода!.. Стах вклепався в велику авантюру… І, напевне, в політичну авантюру, бо такий чоловік, як він, не дурітиме через жінку, хоч би то була навіть сама панна… Ах, чорт! Помилився… Він одмовляється, гордує десятьма тисячами карбованців, він, хто вісім років тому мусив позичати у мене по десять карбованців щомісяця, аби якось дожити до плати… А тепер кидає в болото десять тисяч карбованців, вгачує в будинок дев’яносто тисяч, робить акторам презенти по півсотні карбованців… їй же богу, нічогісінько не розумію! І це нібито позитивіст, людина, яка реально мислить. Мене називають старим романтиком, проте я таких дурниць не робив би… А втім, якщо він заліз у політику…»

Так собі думав та передумував пан Жецький аж до закриття магазину, Його трохи боліла голова, тому він вийшов погуляти на Новий З’їзд, потім повернувся й зарання ліг спати. «Завтра, — сказав він собі, — я остаточно довідаюсь, у чому річ. Якщо Шлангбаум купить будинок Ленцького й дасть за нього дев’яносто тисяч, то це означатиме, що він справді підставна особа, а Стах остаточно здурів. А може, Стах і не купує того будинку, може, це тільки балачки?..»

Він заснув, і йому приснилося, що в вікні якогось великого будинку стоїть панна Ізабелла, а Вокульський, що стояв з ним поруч, зривається до неї бігти. Даремно тримає його пап Ігнац, аж піт обливає все його тіло, Вокульський виривається і зникає в брамі будинку. «Стаху, вериися!..» — кричить пан Ігнац, бачачи, що будинок починає хитатися.

І от будинок валиться. Усміхнена панна Ізабелла вилітає з нього, як птиця, а Вокульського не видно… «Може, він вбіг у двір і залишився цілий…» — думає пап Ігнац і прокидається; серце у нього мало не вискочить з грудей.

Вранці пан Ігнац прокидається за кілька хвилин перед шостою; він пригадує, що сьогодні продаватимуть з торгів будинок Ленцького, що йому треба подивитись на це видовище, і зривається з ліжка, як пружина. Він босоніж підбігає до великого таза, обливається крижаною водою і, розглядаючи свої тонкі, як палиці, ноги, бурмотить.

— Здається, я трохи погладшав.

Під час складної процедури умивання пан Ігнац зчиняє такий гуркіт, що будить Іра. Брудний пудель розплющує своє єдине око і, мабуть, помітивши незвичайне пожвавлення свого хазяїна, зіскакує з сундука на підлогу. Він потягається, позіхає, витягає назад одну ногу, потім другу, потім на хвилинку сідає навпроти вікна, за яким чути відчайдушний крик недорізаної курки, і зміркувавши, що насправді нічого не сталося, повертається на свою підстілку.

З остороги, а може, з гніву на свого хазяїна за марну тривогу, Ір обертається спиною до кімнати, а носом і хвостом до стіни, немов хоче сказати панові Ігнацу: «Не хочу я дивитись на твою худорбу».

Жецький в одну мить одягається, блискавично випиває чай, не дивлячись ні на самовар, ні на слугу, який його приніс. Потім він біжить у магазин, три години сидить над рахунками, не звертаючи уваги на покупців та балачки службовців, і рівно о десятій каже до Лісецького:

— Пане Лісецький, я повернусь о другій…

— Страшний суд настав! — бурчить Лісецький. — Мабуть, щось у лісі здохло, коли цей телепень наважився в таку пору вийти до міста…

Ставши на тротуарі перед магазином, ран Ігнац відчуває, що його гризуть докори сумління. «Що це я сьогодні виробляю! — думає він, — Яке мені діло до продажу з торгів навіть палаців, не тільки звичайних домів?..»