Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

перша зміна закінчується о другій.

— А в мене назбиралось кілька годин відгулів. Коли робили інвентаризацію, сиділи допізна, а тепер, коли немає нічого термінового, начальник дозволяє йти раніше. Так що я сьогодні вільна вже з пів на третю. Целька був такий люб’язний, що підвіз мене до самісінького дому.

— А яка у нього машина? «Сирена» чи «малюк»?[9]

— Та ні, ми їхали заводським «фіатом».

Тут у майора нарешті з’явився інтерес до слів дівчини.

— Тим самим, вишневим?

— Так, Целька має дозвіл начальства.

— Машину вів Ковальський?

— Повинен був Ковальський, але йому підвернулася якась робота, от він і віддав Цельці ключі від машини. Целька дуже добре водить. У нього був свій «вартбург», який він недавно продав і збирається купити якусь іншу машину. Але зараз, ясна річ, через дружинину хворобу всі проекти ляснули. Дарма що лікування в лікарні безплатне, все одно при серйозній хворобі витрачається прірва грошей.

— І довго вона хворіла? Він тобі розповідав про це?

— Розповідав, звичайно. Люди завжди охоче діляться своїми бідами. Дружина Цельки хворіє вже другий рік. Кілька разів лежала в лікарні, спочатку якесь ускладнення після родів, а потому підозрювали навіть рак. Урешті-решт лікарі зважились на операцію. Все обійшлося, а сьогодні дружину Цельки виписали.

— А в якій лікарні вона лежала, він не казав?

— У тій, що на вулиці Коровій.

— А туди дружину він відвозив також на машині?

— Та я не знаю.

— І коли відвозив, також не знаєш?

— Здається, Целька говорив, що поклав її першого вересня. Але я можу й помилятися.

Майор зняв слухавку. Накрутив номер лікарні і попросив з’єднати його з реєстратурою.

— З вами говорить майор Качановський, міське управління міліції. Нам потрібно знати, скільки часу знаходилась на лікуванні громадянка Целька. Мешкає у Надажині. Ні, ім’я її я не знаю, зате прізвище рідкісне. Виписали сьогодні. Як ви сказали? З другого вересня? Дуже дякую.

Дівчина дивилась на майора здивованими очима.

— Може згодитися. Запам’ятай, цікавість — перша сходинка драбини, що веде до пекла.

Наступного дня Качановський поділився з полковником своїм відкриттям.

— Якщо Ковальський позичав службову машину Маріану Цельці, — розмірковував він, — виходить, міг давати її й іншим своїм знайомим. Переробити електропроводку в машині міг хтось з них. Хоча б той же Целька. Його дружина перебувала у лікарні на Коровій з другого вересня. Виходить, другого вересня її доставили туди, і не виключено, що тим самим вишневим «фіатом». І знову ж таки без Ковальського.

— Дивно, що водій жодним словом не обмовився про це, — замітив полковник, — а ти ж кілька разів допитував його.

Викликаний до палацу Мостовських Ян Ковальський не намагався ні брехати, ні відмовлятись. Він відразу визнав, що другого вересня дав ключі від своєї машини бригадиру, якому треба було відвезти дружину до лікарні.

— Я на це тільки тому пішов, — виправдовувався Ковальський, — що Целька отримав дозвіл самого директора.

— Директор дозволив йому скористатися заводською машиною. Адже є другий «фіат», без водія. Чому Целька не поїхав на ньому?

— На тому «фіаті» постійно їздить наш головний механік, тому директор і велів дати йому мою машину.

— Директор, директор… Нічого на нього звалювати свою вину. Може, директор розпорядився, щоб ви віддали Цельці ключі від машини, а ви самі залишились у Надажині?

Ковальський зніяковів.

— Ні, — признався він, — директор велів мені відвезти Цельку до Варшави. А чого мені трястись без потреби. Целька не тільки бригадир у токарному цеху, він досвідчений водій, у нього права. Кілька років пропрацював у варшавському таксомоторному парку. Краще за мене водить. А мені саме треба було підремонтувати машину заступника директора. Він дуже підганяв, у відпустку до Болгарії зібрався. Жаль було втрачати даремно час.

— Директор Надольний знав про це?

— Звичайно, не знав. Інакше всипав би мені по саму зав’язку. Він з цим «фіатом» носиться як дурень з писаною торбою.

— Послухайте, Ковальський, я вас допитував уже двічі. Перед цим ми з вами ще й неофіційно бесідували, тоді на заводі. Чому ви ні разу не згадали про те, що на вашій машині їздили інші люди?

— Які там люди? Крім Цельки, я нікому не давав машини. Клянусь.

— Ваші клятви не багато варті. Адже на допитах вас попередили, що за неправдиві свідчення ви будете притягнуті до відповідальності.

— Та не брехав я, — захищався Ковальський, — я просто нічого не сказав про Цельку.

— Для суду це однаково.

Ковальський злякався не на жарт.

— Пане майор, ви мене заарештуєте?

— Якщо я ще хоч раз упіймаю вас на брехні або, як ви висловлюєтесь, на тому, що тільки «нічого не сказали» про обставини, які стосуються справи, тобто зловлю вас на замовчуванні, слово честі, передам справу до прокуратури. А там жартувати не люблять. Доведеться відповідати перед судом, будьте певні.

— Я нічого не приховую і не брешу.

— Більше ви нікому не давали машини?

— Давав іноді.

— Коли саме давали?

— Одного разу весною. Точніше, на початку червня. Колега мій Михаляк їздив на весілля сестри і хотів з шиком підкотити на машині, наче на своїй.

— А коли ще?

— У липні. — Видно було, що Ковальському дуже не хотілось розповідати про це, але він псресилив себе. — Максик Гловацький, водій наш, тільки вантажівку водить, поїхав під Люблін до знайомого городника за полуницею. Там, кажуть, набагато дешевша. А хлопцеві хотілося підробити.

— Продавати полуницю у Надажині, аби підробити? Щось ви крутите. Це все одно, що в Польщу імпортувати вугілля.

— Та ні, не у Надажині, — ледь вичавив Ковальський. — Полуницю він повіз у Сопот. І встиг повернутися до понеділка. Рано-вранці доставив машину в повному порядку.

— Дісталось би вам від директора Надольного за цю дружню послугу!

— Певна річ. — Ковальський почухав потилицю. — Адже ви не скажете йому, пане майор? Знаєте, як буває між людьми: сьогодні я тобі, завтра ти мені. Коли в серпні у моєму «фіаті» зіпсувалася коробка передач, то Михаляк дістав потрібні запчастини, а потім ми утрьох — я, Михаляк і Максик — цілу ніч потіли, щоб до ранку зробити машину. І ніхто їм не заплатив за це ні гроша. А ішачили як чорти. Якби не вони, машина як пити дати з тиждень простояла б на приколі: поки запчастини б знайшли, поки перебрали б коробку швидкостей… А може, нову довелось би ставити. Адже тепер легше нову купити, ніж дістати запчастини.

З’ясувались додаткові обставини справи.

Отож слідство мало у своєму розпорядженні конкретні відомості: у період між першим і шостим вересня заводський «фіат» був у розпорядженні механіка. Він повертався один і цілком міг переробити електропроводку.