Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Дівчина щось знала, тому її і вбили. Так, так. Цілком вірогідно. Ви просто молодець, міс Бартон.

— Мені більше несила цього терпіти, — уривчасто сказала міс Бартон і, різко обернувшись, пішла геть.

Містер Пай подивився їй услід, і його рожеве лице херувима зморщилося у лукавій посмішці.

— Чуйна душа. Чарівна істота, правда? Просто з минулої епохи. Тепер таких немає. Напевне, мати була з міцним характером. На ній трималася сім'я, здається, з 1870 року. Вони прожили ніби під ковпаком. Люблю стрічатися з такими типами.

Мені не хотілося говорити про людей минулої епохи.

— Що ви думаєте про все це? — спитав я.

— Про що саме?

— Анонімні листи, вбивства…

— Про спалах злочинності у нашому містечку? А ви?

— Я перший вас спитав, — мовив я ґречно.

— Знаєте, я цікавлюся усякою ненормальністю. Це моє хобі. Такі, здавалося б, непідхожі люди, а роблять фантастичні речі. Візьмімо хоча б випадок з Ліззі Борден. Йому немає якогось більш-менш розумного пояснення. І тут моя порада поліції: вивчайте характер. Облиште відбитки пальців, зіставлення почерків, закиньте мікроскопи, а натомість вивчайте, що і як роблять люди, їхню поведінку і навіть те, як вони їдять. Чи сміються без усяких причин.

Я здивовано звів брови.

— Божевілля?

— Саме. Саме божевілля, але вам його не побачити.

— Хто ж це?

Його очі стрілися з моїми, і він усміхнувся.

— Ні, ні, Бертоне, це може бути просто наклеп. Нам тільки цього бракувало.

І він легкою ходою пішов від мене.

6

Проводжаючи поглядом містера Пая, я побачив, як відчинилися церковні двері і вийшов преподобний Калеб Дейн Калтроп. Побачивши мене, він усміхнувся, ніби щось згадав.

— Доброго ранку, містере…

— Бертон, — допоміг я йому.

— О ні, ні, не думайте, що я забув ваше ім'я. Просто не спало одразу на думку. Чудовий день, правда?

— Чудовий, — відповів я коротко.

Він знову подивився на мене задумливо.

— Щось таке я хотів… Ага, це бідолашне дитя — служниця в Сіммінгтонів. Важко повірити, скажу вам, що в нашому Лімстоку могло статися вбивство.

— Справді, це фантастично, — підтвердив я.

— Здається, я іще щось таке чув, — він нахилився до мене: — Я чув, що люди одержують анонімні листи. А ви?

— Чув.

— Брудні, підлі речі кояться. — Він замовк, а потім проказав якусь довжелезну цитату з латини. — Ці слова Горація слушні, як по-вашому?

— Цілком і повністю, — підтвердив я.

Здавалося, більше ні з ким було поговорити по суті, і я попростував додому. Дорогою зайшов до крамниці, купи» тютюну та пляшку хересу, щоб удома спокійно сісти і якось розібратися з почутими думками про злочин.

Я дістався Літтл-Ферзу під самий другий сніданок. Джоанна стояла біля вікна у вітальні і дивилася так, ніи думки її витали десь далеко-далеко.

— Чим ти займалася? — спитав я.

— І сама не знаю. Так, нічим.

Я вийшов на веранду. До залізного столика були приставлені два стільці. На самому ж столику стояли дві склянки для хересу. Те, що я побачив на одному із стільців, спантеличило мене.

— Що це? — спитав я Джоанну.

— О, я гадаю, це знімок хворої селезінки або чогось іншого. Доктор Гріффіт думає, що мене це може зацікавити.

Я зачудовано подивився на фотографію. Кожен залицяється до жінки по-своєму. Але я, по правді, ніколи б не вдавався до того, щоб робити це з допомогою фотографії хворої селезінки, ба навіть здорової. Незаперечним лишалося одне — Джоанна сама попросила його про це!

— У неї зовсім непривабливий вигляд, — зауважив я. Джоанна щось пробурмотіла на знак згоди.

— Як Гріффіт? — спитав я.

— Він дуже стомлений і нещасний. Таке враження, наче його мучить якась підозра.

— Селезінка, що не піддається лікуванню?

— Не мели дурниць, Джеррі. Я кажу про цілком певні речі.

— Схоже, він накинув на тебе оком. Краще б ти його віднадила, Джоанно.

— Ну, знаєш! Я нічого поганого не зробила!

— Жінки завше так кажуть.

Джоанна сердито вибігла з кімнати. Хвора селезінка почала скручуватися на сонці. Я взяв її за ріжок і відніс у вітальню. Сам я не був у захваті від неї, але розумів, що це один із скарбів Гріффіта.

Я нахилився біля книжкової шафи, витяг з нижньої полиці товсту книжку, щоб закласти фотографію між сторінками й вирівняти її. Це був важкий фоліант чиїхось проповідей. Він якось дивно розгорнувся у моїх руках. Наступної миті я збагнув, чому так сталося. З середини було рівненько вирізано кілька сторінок.

Я втупився у книжку. Потім подивився на титульну сторінку. Книжку було видрукувано у 1840 році.

Не лишалося жодного сумніву: я тримав у руках книжку, з якої вирізали сторінки, щоб виклеювати анонімні листи. Хто вирізав їх?

По-перше, сама Емілі Бартон. Вона одразу спадає на думку. Або Партрідж.

Могло бути й інакше. Хтось залишився у вітальні сам, очікуючи, поки прийде міс Емілі, й спокійно вирізав сторінки. Та й, зрештою, будь-хто міг приходити у справах. Але це не підходило. Я бачив, як клерка з банку, що завітав до мене, Партрідж провела до маленького кабінету у задній половині будинку. Так, напевне, заведено у цьому домі.

Тоді хтось із добре знайомих. Містер Пай? Еймі Гріффіт? Місіс Дейн Калтроп? Пролунав гонг, і я пішов до їдальні на другий сніданок. Опісля, у вітальні, я показав Джоанні свою знахідку.

Ми обміркували її з усіх боків, а потім я відніс книжку до поліції. Слідчі були підбадьорені знахідкою, а мене поплескали по плечу; та й не дурно, зрештою — знахідка того варта.

Нені подзвонив Грейвзові. Вони збиралися обстежити книжку на предмет відбитків пальців. Щоправда, Неш не сподівався їх знайти. Одразу скажу — він їх не знайшов. Були мої, Джоаннині й Партрідж, що свідчило про сумлінність останньої.

Я спитав Неша, як посуваються справи.

— Ми звели число підозрюваних до мінімуму, містере Бертон. Відсіяли тих, які не могли цього зробити того дня.

— І хто лишився? — поцікавився я.

— Міс Гінч. Вчора у другій половині дня вона ходила до клієнта додому. Так було умовлено. Його будинок містився недалеко від дороги до Коумб Арку. Будинок Сіммінгтонів стоїть над цією дорогою. Вона двічі проходила повз нього: йдучи до клієнта і назад. Тиждень тому, коли місіс Сіммінгтон одержала анонімного листа, міс Гінч працювала у конторі Сіммінгтона останній день. Спершу містер Сіммінгтон думав, що тоді після другої години вона зовсім не виходила з контори, бо сам увесь час був із сером Генрі Лашінгтоном і кілька разів дзвінком викликав міс Гінч. Та я встановив, що вона виходила між третьою і четвертою. Ходила на пошту купувати якісь дорогі марки,