Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

підлога, і байдужий, як машина. Саме як машина заходився він мити, чесати та дизенфікувати Майкла. Бо Гаріс Колінз у своєму закладі тримався останнього слова гігієнічної науки, отож Майкла й вимито та вичищено по-науковому, без умисної жорстокості, але й зовсім не ласкаво, не жаліючи.

Звичайно, Майкл нічого не розумів. Після всього, чого йому довелося зазнати останнім часом, хоч він і не мав уявлення про катів та місця страти, це голе цементове приміщення, просмерділе дезин-фекцією, якраз мусило здатись йому тим місцем, де настає найбільше в житті лихо, а юнак — тим богом, що мав кинути його в темряву, яка вже поглинула все, що він знав і любив. Одне він знав напевне: що все тут зловісне, вороже й страшне. Майкл стерпів, коли бог-юнак, скинувши з нього нашийника, вхопив його за в’язи; та коли в нього вдарив струмінь із кишки, він обурився й став пручатись. Але юнак, що працював, як машина, підняв його за в’язи над підлогою й спрямував цівку води просто йому в пашу, до краю відкрутивши крана. Майкл борсався, аж поки геть захлинувся й знемігся.

Вихаркавши воду, він кинув опиратися, і його вимито, виша-рувано, вичищено водою з кишки, великою цупкою щіткою та карболовим милом, що немилосердно пекло йому в очах і в ніздрях, і він чхав та лив рясні сльози. Однак Майкл, хоч і сподівався якихось нових прикрощів, уже збагнув, що цей юнак не зичить йому ні добра, ні лиха, і терпів, не опираючись, поки його, вимитого й витертого, відведено до чистої, світлої комірчини, де він, заснувши, на часину забув свої злигодні. Те приміщення було шпиталем, чи радше карантинним ізолятором, і Майкл пробув там в ув’язненні тиждень. За той тиждень у нього не виявилося ніякої заразної хвороби, і взагалі з ним нічого не сталось. Він діставав добру їжу, чисту воду, але не бачив жодної живої істоти, крім бога-юнака, що доглядав його, наче автомат.

Аж по тому Майкл спіткався з Гарісом Колінзом, хоча вже часто чув здалеку його голос — не гучний, проте дуже владний. Зачувши його вперше, Майкл збагнув відразу, що цей голос належить якомусь значному богові. Тільки значний бог, пан над звичайними богами, міг говорити так владно. У тому голосі чулася тверда воля й звичка наказувати. Кожен собака збагнув би це так само швидко, як і Майкл. І кожен собака відчув би, що за тим голосом не таїться любов і добре серце, і прихилитись до цього бога, полюбити його нема за що.

РОЗДІЛ XXV

Одного ранку, об одинадцятій годині, блідий бог-юнак начепив на Майкла нашийника з ланцюжком, вивів собаку з ізолятора й доручив його іншому, смаглявому богові-юнакові, що не став гаяти часу на вітання з Майклом і не виявив ніяких приязних почуттів. Дорогою Майклові спіткалося ще троє бранців, припнутих на ланцюг, як і він. Майкл ще зроду не бачив таких звірів. То були здоровезні, вайлуваті ведмеді, і, вгледівши їх, він наїжачився, тихенько загарчав, бо спадковою пам’яттю впізнав у них одвічних ворогів — як корова, теж свійська тварина, відразу впізнпє ворога у вовкові. Але Майкл був уже занадто бувалий, занадто досвідчений і взагалі занадто розважний, щоб напасти на них. Він лише напружився ввесь і, втягуючи носом чудний запах цих створінь, сторожко пішов далі за тим богом, що вів його на ланцюжку.

Раз у раз ніздрі його ловили чудні, невідомі запахи. Він не міг бачити крізь стіни, та згодом упізнав по тих запахах левів, леопардів, макак, павіанів, тюленів, морських левів. Звичайного собаку все те, може б, приголомшило; однак Майкл тільки нашорошився й ступав тихо та обережно. Йому здавалося, наче він іде незнаною пущею, густо населеною невідомими йому страхіттями.

Уже входячи на арену, він раптом відскочив убік, наїжачив шерсть на всьому хребті й тихо, погрозливо загарчав. Бо назустріч йому, з арени, йшло п’ятеро слонів. Вони були не дуже й великі, як на слонів, але Майклові здалися величезними страховищами, що їх він міг порівнювати лише з китовою маткою, яку бачив мигцем тоді, коли вона трощила шхуну «Мері Тернер». Та слони не звернули на нього жодної уваги. Вони йшли вервечкою, і другий тримався хоботом за хвіст першого, а третій за хвіст другого й так далі, як учили їх залишати арену після виконаного номера.

Майкл вийшов на арену, а слідом за ним і ведмеді. То був круглий поміст, як у звичайному цирку завбільшки, посиланий тирсою, у квадратовій будівлі під скляним дахом. Одначе лав навколо арени не було, оскільки глядачів туди не допускалося. Тільки сам Гаріс Колінз, його помічники, покупці чи продавці тварин і професіонали-дресирувальники могли бачити, як там катують тварин, коли навчають їх штук, на які потім публіка дивиться в цирку, роззявляючи рота з подиву або хапаючись за боки зі сміху.

Майкл забув за ведмедів, бо їх повели на другий бік арени й там одразу взяли в роботу. На мить його увагу привернули люди, що викочували з арени яскраво розмальовані барила, досить міцні, щоб на них могли сидіти навіть слони. А коли юнак, що вів його на ланцюжку, спинився, Майкла зацікавив строкатий шотландський поні, що лежав на помості. Зверху на ньому сидів чоловік, а поні раз у раз підводив голову з тирси й цілувався з чоловіком. Майкл бачив тільки це, однак здогадувався, що там щось не гаразд. Сам не знавши чому й не бачивши жодних ознак, він відчував за тим жорстокість, примус і несправедливість. Звичайно, він не міг бачити довгої шпильки в руці в чоловіка. Щоразу, як той шпигав нею коника в плече, поні мимоволі шарпався головою вгору, а чоловік ураз нахилявся обличчям до його морди. А публіці мало здаватися, ніби поні в такий спосіб виявляє любов до хазяїна.

А за десять футів другий шотландський поні, вороний, як галка, поводився так само дивовижно, як поводились і з ним. До передніх ніг йому було прив’язано мотузки, і два чоловіки сильно шарпали за них, а третій, стоячи перед коником, стукав його по колінах коротенькою твердою тростиною. І поні падав у тирсу навколішки, немов із шаноби. Йому не хотілося того робити, і він упирався, широко розставляючи ноги, і непокірно мотав головою, і намагався обкрутнутись, але тільки важко падав набік або ж, коли мотузки попустять, спинався дибки. Та щоразу його завертали мордою до чоловіка, що бив його тростиною по колінах. Так його вчили вклякати перед людиною — номер,