Читати книгу - "Мене називають Червоний"

немає нічого важливого. Проте не втримався, щоб не звернути увагу падишаха на особливості неперевершених скакунів: один із них був гідний шаха, в другого — витончена, граційна постава, в третього відчувалися норов і поважність, властиві коням з ілюстрацій до дуже давніх книжок. Разом з тим мій учитель висловив свої припущення щодо того, хто автор кожної з робіт, а хлопчина, який відвідав уночі художників, підтвердив його здогади.

— Не дивуйтеся, мій повелителю, що я знаю кожного з моїх малярів як свої п'ять пальців, — провадив майстер. — Я здивований, бо не розгадав, кому належить одна з робіт художників, яких я так вивчив за стільки літ. Дивуюся самій її появі. Однак кожен огріх, особливість будь-якого видатного маляра має під собою підґрунтя.

— Яке? — не зрозумів падишах.

— Ваша Величносте, повелителю світу, воєначальнику з воєначальників, падишаху, як на мене, то скритий підпис, який ми вбачаємо в ніздрях цього гнідого скакуна, не є звичайною безглуздою й неусвідомленою хибою художника. Його коріння треба шукати глибше, в інших мініатюрах, у взірцях та стилях, скоріше за все — в інакших, незвичних нам зображеннях коней. Якби ми переглянули сторінки столітніх книжок, що зберігаються у вашій скарбниці, в підземеллях, замкнених важкими замками, в кованих скринях і залізних шафах, то, можливо б, і виявили, що той огріх, як ми його називаємо, належить певному стилю. А тоді б ми вже встановили калям того маляра, який породив ту хибу.

— Ви хочете відвідати скарбницю Ендеруна? — здивовано запитав султан.

— Так, — відповів мій майстер.

Це було нахабством, рівнозначним спробі проникнути в гарем. Я враз збагнув: оскільки будівлі гарему та скарбниці розміщені в двох найпрекрасніших місцях райського Ендеруна, значить, їх споруджували як два наймиліших, найпотаємніших закутки, любі серцю падишаха.

Набравшись нарешті мужності, я дивився на чарівне обличчя султана й намагався відгадати, що з того всього вийде, як раптом він мовчки вийшов. Може, розгнівався? Чи не покарають нас, разом зі всіма малярами, через безцеремонність мого майстра?

Втупившись очима в зображення трьох коней, я уявляв, як загину, так і не побачивши більше ніколи Шекюре, не покохавшись із нею. Чарівні коні незважаючи на всю їхню красу здавалися тепер вихідцями з якогось чужого, далекого світу. Мені по голові мов щось молотом стукнуло, і я, вслухаючись у зловісну мовчанку, подумав: якщо ви збагнете, як воно бути забраним дитиною в Ендерун, серце палацу, виростати тут, жити, стати правою рукою падишаха й могти піти на смерть заради нього, то тоді ви й збагнете суть буття маляра — жити рабом краси Аллаха її бути спроможним загинути заради неї.

Далеко потому, коли люди начальника султанської варти вели нас нагору до Середніх воріт, я роздумував над такою смертю, в моєму розумі панувала її тиша. Однак ми минали Бабюсселам, де десятки страчених візирів віддали Аллаху душу, а стражники й не глянули в наш бік. Ще вчора майдан Дивана видавався мені раєм, а сьогодні ані його вежа, ані фазани не справили жодного враження. Згодом я здогадався, що нас ведуть у серце потаємного світу падишаха, серце Ендеруна.

А позаду нас уже лишилися ворота, проходити через які було заборонено навіть найвизначнішим візирам. Наче дитина, котра потрапила в казку й боїться зіткнутися віч-на-віч з дивами та небаченими тваринами, що ось-ось постануть перед нею, я потупив очі й не відривав їх від землі. Не наважився й подивитись у бік Арз-палати. Хоча таки злегка скосував, а потім прикипів очима до стін гарему, звичайнісіньких чинарів, які нічим не відрізнялись од інших дерев, та високого чоловіка, вбраного в каптан з блискучого голубого атласу. Ми пройшли між масивними колонами й зупинилися перед величезними розкішними дверима. Тут нас піджидав загін аги в яскравих каптанах, один із них схилився над замком.

Головний скарбничий подивився нам у вічі й сказав:

— Які ви щасливці, Його Величність падишах дозволив вам переступити поріг скарбниці Ендеруна. Ви гортатимете книжки, до яких ніхто не має доступу, розглядатимете позолочені сторінки, неперевершені ілюстрації й, наче мисливці, ітимете за ними слідом. Мій падишах велів вам нагадати, що дав майстрові Осману три дні на пошуки. Перший уже закінчився; якщо він за два дні, до полудня в четвер, не почує, хто з малярів заслуговує на прокляття, то начальник султанської варти завершить цю справу за допомогою тортур.

Спершу варта розібралася з футляром на замку, необхідним для того, щоб прикривати печатку, котру прикріпляли на щілині, аби зловмисник не вставив у неї свого ключа. Переконавшись, що печатка на місці, двоє агів та завідувач скарбниці схвально кивнули один одному. Печатку було знято, ключ увійшов у шпарину, й мертву тишу, що нас поглинула, розітнув брязкіт — замок відімкнули. Лице майстра Османа враз пополотніло. Коли ж єдина стулка здоровенних різьблених дерев'яних дверей була відчинена, на лиці мого вчителя немов відбився якийсь чорний промінь, що долетів до нас із прадавніх часів.

— Писарів, секретарів, що ведуть облік коштовностей, падишах намарне кликати не захотів, — промовив головний скарбничий. — Бібліотекар помер, а нового на його місце немає. Тому всередині вам допомагатиме тільки Джезмі-ага — так розпорядився падишах.

То був карлик, на вигляд щонайменше років сімдесяти, а очі в нього горіли.

— Джезмі-ага знає скарбницю краще за власний дім, окрім нього, ніхто так не пам'ятає, де місце кожної речі й кожної книжки.

Старий карлик носа догори не дер. Він стежив за тим, як хлопчики, що прислужували в скарбниці, заносять мангал на срібних ніжках, диванчик з поруччям, інкрустованим перламутром, світильники та канделябри.

Наостанок головний скарбничий повідомив, що нас тут зачинять і запечатають замок тією ж печаткою султана Явуза Селіма[189], котрій уже сімдесят років, а після вечірнього намазу в присутності загону аги, які стоятимуть тут на чатах, двері знову відімкнуть й, оскільки при виході нас обшукають аж до підштаників, то нам після роботи не завадить самим перевірити, чи не «закотилося», бува, що-небудь у вбрання, кишеню чи за кушак.

Крізь шеренги агів ми ввійшли всередину. Було страшенно холодно. Двері зачинились, і все довкола огорнула пітьма, в ніс ударив запах плісняви, пилу й сирості. Складалося враження, що речі в скарбниці, скрині, шоломи, геть усе навалено в одну гігантську купу. Мені аж здалося, ніби переді мною картина після якогось величезного побоїща, яке я свого часу спізнав.

Поступово очі звикли до тьмяного світла, котре пробивалося зверху крізь товсті ґрати вікон, минаючи огорожі між драбинами, що вели до антресолей уздовж високих стін, та поруччя, яким були обнесені дерев'яні проходи на другому поверсі. Від