Читати книгу - "Несподівана вакансія"

міг використати логін і пароль Баррі Фербразера? Тільки чого б це Жиркові нападати на доктора Джаванду? Може, таким чином він хотів познущатися із Суквіндер? Ендрю це все дуже не подобалось…

— Що з тобою? — гаркнув Саймон з іншого кінця столу.

— Нічого, — промимрив Ендрю і почав відбріхуватись: — просто я в шоці, знаєш… твоя робота…

— О, ти просто в шоці, справді? — крикнув Саймон, а Пол випустив з руки ложку і захляпався морозивом. («Полінко, малий гомику, ану підітрися!») Ласкаво прошу у реальний світ, прищавий! — люто зиркнув на Ендрю Саймон. — Скрізь є засранці, які аж зі шкури пнуться, щоб тебе опустити! Тож тепер ти, — він показав пальцем на старшого сина, — мусиш накопати купу бруду на Моллісона, інакше можеш завтра не приходити додому!

— Са…

Саймон відсунув стілець від столу, кинув ложку так, що вона з брязкотом вдарилася об підлогу, і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Ендрю знав, що це неминуче станеться, і не був розчарований.

— Для нього це такий кошмарний шок… — прошепотіла синам тремтяча Рут. — Після стількох років, які він віддав компанії… він переживає, як тепер нас утримувати…

Коли наступного ранку о пів на сьому задзвонив будильник, Ендрю миттєво його вимкнув і тут-таки зірвався з ліжка. Маючи просто-таки різдвяний настрій, він швиденько вмився й одягнувся, а тоді хвилин сорок розчісувався й наводив марафет на обличчі, старанно маскуючи гримом найбільші прищі.

Він був готовий, що Саймон підстерігатиме його, коли скрадався нишком повз батьківську спальню, проте ніхто його не перепинив. Хутенько поснідавши, викотив з гаража гоночний Саймонів велосипед і помчав униз пагорбом у бік Пеґфорда.

Був імлистий ранок, що провіщав гарний сонячний день. Жалюзі у продуктовій крамничці були ще опущені, але, коли Ендрю натис на клямку, двері дзенькнули і піддалися.

— Не сюди! — крикнув Говард, прямуючи до нього. — Заходь з чорного входу! Велосипед можеш залишити там, біля контейнерів, забери його з-під вітрини!

Задній двір гастрономчика, куди можна було зайти вузеньким проходом, являв собою невеличкий і вогкий кам’янистий дворик, оточений високими мурами, де стояло кілька металевих контейнерів для сміття, а ще тут був люк, що вів стрімкими сходами у погріб.

— Можеш прив’язати його десь там збоку, — розпорядився Говард, з’явившись біля чорного ходу. Він хрипів, а з його обличчя стікав піт.

Доки Ендрю вовтузився із замком на ланцюзі, Говард промокнув лоба фартухом.

— Ну, що ж, почнімо з погреба, — сказав він, коли Ендрю прив’язав велосипед. Він показав на люк. — Лізь туди і все роздивися.

Говард нахилився над люком, проводжаючи поглядом Ендрю, який спускався сходами вниз. Він уже давно не міг залізти у власний погріб. Раніше Морін постійно дріботіла туди-сюди сходами по декілька разів на тиждень; але тепер, коли увесь погріб був завалений продуктами для кав’ярні, молодша пара ніг була незамінна.

— Добре все навколо роздивися! — крикнув Говард до Ендрю, який уже зник з виду. — Бачиш там ящики з печивом і булочками? І ще великі мішки з кавовими зернами й коробки з чаєм? А в кутку — туалетний папір і пакети для сміття, бачиш?

— Ага, — луною озвався голос Ендрю звідкись із глибини.

— Можеш називати мене містером Моллісоном, — із в’їдливою ноткою прохрипів Говард.

Ендрю не був певен, чи варто це робити відразу.

— Добре… містере Моллісоне…

Це прозвучало справді саркастично, але він швидко виправився ввічливим запитанням:

— А що в цих великих шафах?

— Подивися сам, — нетерпляче відрубав Говард. — Ти ж для цього й спустився туди. Щоб знати, куди що класти і звідки що брати.

Говард прислухався, як Ендрю відчиняв важкі двері, з надією, що хлопець не виявиться геть-таки недолугим і йому не треба буде багато пояснювати. Сьогодні Говардова астма якось особливо загострилася. Цього сезону було аж забагато пилку на рослинах, та ще й навалилося чимало додаткових турбот, хвилювань і дріб’язкових проблем, пов’язаних із відкриттям кав’ярні. Якщо він і далі буде пріти такими темпами, то доведеться дзвонити Шерлі, щоб принесла йому нову сорочку, перш ніж вони відчинять двері.

— Їде фургон! — вигукнув Говард, почувши з дороги гуркіт. — Піднімайся! Будеш зносити все в погріб і розкладати там, ясно? І принеси мені в кав’ярню пару літрів молока. Зрозумів?

— Ага… містере Моллісон, — почувся знизу голос Ендрю.

Говард почвалав назад у крамничку по інгалятор у куртці, яка висіла за прилавком у підсобці. Вдихнув кілька разів і йому стало набагато краще. Ще раз витер обличчя фартухом і вмостився в одному зі скрипучих крісел, щоб трохи перепочити.

Відколи Говард був на прийомі в доктора Джаванди з приводу висипки на шкірі, він постійно згадував, що вона казала про його зайву вагу: нібито саме це й було причиною усіх його негараздів зі здоров’ям.

Явна нісенітниця. Узяти хоча б сина Габбардів: тонкий, як тичка, а має страшну астму. Скільки Говард себе пам’ятає, він завжди був огрядний. На тих кількох фотографіях з батьком, що покинув сім’ю, коли Говардові було чотири чи п’ять років, Говард був ще просто щокатий. Коли ж батько від них пішов, мати садовила Говарда на чолі столу, поміж собою і бабусею, і ображалася, якщо він відмовлявся від добавки. Поступово він так роздався, що заповнював собою увесь простір між мамою і бабусею, а в дванадцять років важив уже так само, як і батько. Говард почав пов’язувати свій звірячий апетит із суто чоловічими якостями. Маса стала однією з його визначальних характеристик. Він став таким опасистим завдяки любові жінок, що вклали в нього свою душу, тож його анітрохи не здивувало, що Безнадійдер-Банда, ця занудна чоловіконенависниця, хотіла позбавити його цього скарбу.

Але іноді траплялися моменти слабкості, коли Говардові ставало тяжко дихати чи рухатися, і він відчував страх. Шерлі, звичайно, молодчинка, що вдає, ніби йому ніколи й ніщо не загрожувало, але він пам’ятав ті довгі ночі в лікарні після шунтування, коли не міг заснути, боячись, що зупиниться серце. Щоразу, коли Говард ловив на собі погляд Вікрама Джаванди, він згадував, що саме у Вікрамових довгих смаглявих пальцях тоді билося його живе оголене серце; добродушність, яка переповнювала його при кожній зустрічі з Вікрамом, була просто засобом позбутися цього примітивного тваринного жаху. У лікарні йому казали, що варто хоч трохи схуднути, але він і так змарнів там кілограмів на десять, бо мусив їсти ті