Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

усі матюки світу. На що вже були демократичні на масні слова наші любимі руські вояки, але й ті, зачувши, як криє матом білий світ Ержа, червоніли од сорому, як малі дітваки перед голою дівкою.

І одного разу бабі Фіскарошці — як вона потім зізнавалася, за велінням небесних голосів, — вдалося Скипидарку потягнути в долину Святого Івана подивитись на цвітіння Зрячих Вод. А тут вже переконала нечестиву Ержу пригубити із Кривуліни горнятко квітучої води. Скипидарка, недовірливо косячись на цімборку Фіскарошку, ковтнула від душі — ціле горня. І тільки хотіла матюкнути бабу: мовляв, пішла би ти Майрьо, що ти мені голову пуцлиш: вода — як вода. Але замість лайок і матюків Скипидарка раптом залилась солов’їним щебетом. Баба од несподіванки мало язиком не вдавилась. А Скипидарка, тремтячи від страху, хотіла ще лютіше покрити бабу за презент, який та влаштувала Ержі. Проте нещасна защебетала ще дзвінкіше. Видно, це був якийсь особливий закличний спів, бо на щебетання жінки почали злітатися з усіх-усюд солов’ї.

Певне, це були птахи-самці, бо зовсім нічого не боячись, вони сідали жінці прямо на голову, а далі й всю обліпили, прийнявши Ержу за велетенську самку-солов’їху. І, звісно, вимагали від неї палкого кохання. Скипидарка ледве втекла додому. Проте, спраглі кохання солов’ї всю дорогу зграями літали довкола неї, а потім ще кілька днів хмарищами кружляли навколо обійстя.

З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мовчати. Бо коли розговориться, запалюється бесідою і, звісно забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебетом. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї із настирливою вимогою кохатися.

Бідна Ержія гадала, що позбудеться літаючих курвашів — так солов’їв йменувала тепер зимою. Проте, як тільки наступають холоди і Ержія хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок у формі крихітних солов’їв.

— Дякуючи мені, Ержія пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай попасти, — хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.

— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво питав дід Соломон.

— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як в раю, — відповідала нелукаво баба.

Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни.

Як нині пам’ятаю: баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.

— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.

— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно я.

І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших рясних крапель літнього дощу.

І тут з’явилось дивне відчуття: ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали дивовижний спокій й умиротворення.

— Води вітають тебе, — мовила задоволено баба. — Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.

— А що мені може вода помогти? — поцікавився я.

— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?

— А хіба може таке бути? — здивувався я.

— А ти спробуй…

При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.

— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон…

Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся у моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. В якусь мить цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, із великим здивуванням знайшов себе у сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку. З усього видно, воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само у сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилась долина, усіяна сотнями, тисячами посічених трупів воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба у очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я ж дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті — твоя і тільки твоя провина!». Мене охопив такий страшний біль і відчай, що здалося, усі гріхи людства, відколи світ — світом, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав… ні!.. Я дико завив од душевного болю.