Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

та снігами столітніх рублених будиночків із цікавістю виглядали бабусі.

Ми пішли цими провулками й зрештою опинилися на березі річки. Трава вздовж річки сяяла на сонці смарагдовою зеленню, на блакитному небі були пір’ясті хмари, а на ґанках своїх будинків сиділи висохлі, зморшкуваті бабусі. Двоє міліціянтів забороняли якомусь хлопчиську ламати гілки чагарника. Неподалік жінка в ситцевій сукні щось прала у діжці, а пташине щебетання змішувалось із плескотом води — це дівчата пливли із цього берега до зарослого травою острівця на річці.

У Шадринську нас найбільше вразила якась «потойбічність» цього місця та відсутність зв’язку з подіями в Афганістані. З берега річки ми пішли назад, у напрямку свого готелю. Приязні мешканці міста кивали чи махали нам, але навряд чи уявляли, що їм із нами робити. Ми зайшли до магазину сувенірів, де дві продавчині дуже зніяковіли, побачивши нас, і стали ховатися одна за одну. Мабуть, для шадринців наше перебування тут мало такий самий стосунок до їхнього буденного життя, як візит прибульців із космосу.

Коли ми надвечір повернулися на центральну площу, було вже прохолодно. Лавки навколо меморіалу спорожніли. В своєму готелі ми зайшли до ресторану й сіли за стіл. Завершивши приготування, заграв музичний ансамбль, відвідувачі почали танцювати, й перед нами розгорнулася ціла галерея провінційних типів.

Приземкуватий офіцер Радянської Армії з густими бровами та схожими на намистинки чорними очами танцював із опасистою дівчиною в чорно-білій сукні в горошок. Інший офіцер, із поріділим волоссям і безвільним підборіддям, — із жагучою брюнеткою із широкими стегнами та зростом на підборах не менше за метр вісімдесят. Грузин із чорними баками та виточеними рисами обличчя танцював із прищавою фарбованою білявкою в джинсовому костюмі, а партнеркою чолов’яги із червоним обличчям і масним скуйовдженим волоссям, одягненого в блакитну теніску, що обтягувала його величезне черево, була висока рудоволоса дівчина з яскравою помадою та золотим зубом.

Всі танцювали, як заманеться. Хтось незграбно присідав, хтось похитувався, хтось зображав біг на місці; один тримав руки на сідницях партнерки, інший теж намагався бути якомога ближче до своєї дами, але його раз у раз відштовхували. Двоє молодиків танцювали один із одним, товстухи трясли стегнами.

Ударники відбивали ритм, і танцюристи несамовито реагували на приголомшливу електронну музику, що заглушувала будь-які розмови та відлунювала від стін.

Більшу частину вечора ми з Біллом залишалися на самоті. Офіціантки, які знали, хто ми, відганяли всіх, хто намагався сісти поруч із нами. Однак урешті-решт нас запросили до столу, за яким сиділо кілька робітників шадринського заводу автозапчастин, і ми почали розмовляти про політику.

Один із робітників, на ім’я Володя, спитав нас, чому американці не приїжджають на Олімпіаду. Я згадав про вторгнення до Афганістану.

«Ви кажете — вторгнення до Афганістану, — сказав він. — Але жодного вторгнення не було. Ми лише запропонували свою допомогу. Ми, росіяни, готові допомогти будь-якій країні — це факт. Ми допомагали Камбоджі, де маоїсти вчинили геноцид. Скільки там людей загинуло? Три мільйони? Це ж волосся стає дибки. Ми допомагали В’єтнаму. Ми всім готові допомогти».

«Я вважаю, спорт і політика мають бути окремо, — сказав інший робітник, якого теж звали Володею. — Про Афганістан ми все знаємо. Він наш південний сусід. Вони звернулися по допомогу до нас, не до США. Але це не має значення, це політика, яка має бути окремо. Спорт — це одна річ, а політика — щось інше. Треба сказати: “Гаразд, між нами є розбіжності, але ми можемо принаймні змагатися...”».

«Якби в мене був останній шмат хліба, а Ви були б голодні, — сказав перший Володя, — я би відрізав Вам половину. Мені однаково, хто Ви — англієць, американець, в’єтнамець, ізраїльтянин. Мені байдуже, хто Ви є. Ми всі люди. Я впевнений, що ми ввійшли до Афганістану із суто гуманітарних причин, щоби допомогти іншим».

Ця зустріч немовби задала тон нашому перебуванню в Шадринську — надалі ми зі Шмідтом не знайшли в місті майже нікого, хто не схвалював би цього вторгнення. Місцева газета «Шадринский рабочий» і обласна «Зауральская правда» присвячували більшість своїх матеріалів врожаю зернових або прогулам на заводах, а центральна преса та телебачення описували введення військ в Афганістан як «братерську допомогу». Внаслідок цього в ізольованому Шадринську ця пропаганда і була реальністю.

Вранці нашого другого дня в місті ми зустрілися з Леонідом Дмитрієвим, очільником місцевої комсомольської організації, і впродовж кількох годин він забезпечував нас фактами: в Шадринську шість лікарень, 75 закладів роздрібної торгівлі, 45 кафетерієв, 4 тисячі приватних автомобілів, 800 весіль на рік... Коли ж я спитав, як люди в Шадринську зреагували на введення військ в Афганістан, Дмитрієв сказав, що не може коментувати те, що виходить за межі його компетенції.

«Але ж Ви мали щось чути», — сказав я.

«Так, — відповів він, — ставлення людей не є таємницею. Ми підтримуємо політику ЦК».

Під час обіду в готельному ресторані до нашого столику підсів кремезний, підстрижений йоржиком будівельник. «Ви, американці — такі розумники, — сказав він. — Їй-бо, розумники! Приїхали сюди питати про Афганістан. А в скількох країнах самі тримаєте війська? Скільки ваших баз довкола всього Радянського Союзу? Афганістан — наш південний сусід. Ми надали допомогу Афганістану — так само, як надавали її Іспанії під час іспанської Громадянської війни, щоб запобігти її поширенню. Якщо хочете знати, тут усі підтримують уряд».

Одностайність думок у Шадринську і справді була би приголомшливою, якби не один інцидент, що випадав із загальної картини.

Того дня ми з Біллом пішли на прогулянку й натрапили на занедбану церкву. Вся вона, за винятком червоної дзвіниці та золотої бані з хрестом, була оточена поламаним, пошарпаним риштуванням. У порожніх віконних отворах гніздилися ворони, а поміж риштування гралися кілька хлопчаків, вбігаючи й вибігаючи з порожньої церкви. На церковному подвір’ї якийсь старий наповнював відра піском. Я спробував із ним заговорити — спитав, чи тривають реставраційні роботи. Він засміявся: «У держави є важливіші завдання, ніж реставрація церков! Спочатку вони руйнували церкви, тепер їх реставрують. Я пам’ятаю, як знищували цю. Підірвали стіну, спалили ікони. Потім забрали срібло та золото. Сказали — потрібен метал для промисловості».

Я намагався продовжити бесіду, але старий поклав лопату, підняв свої відра, і, не звертаючи на нас уваги, пішов через високі бур’яни до сусідньої ділянки.

Ця випадкова зустріч стала єдиною, коли я почув від мешканця Шадринська коментар, який свідчив про вільний погляд на реальність. В усіх інших випадках я ніби опинявся в якійсь тихій заводі ілюзій,