Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

де будь-яка інформація потрапляла до мешканців лише у відфільтрованому вигляді, пройшовши через сито брехні.

Того вечора в нашому готельному номері я ввімкнув свій короткохвильовий радіоприймач, спробував налаштуватися на Російську службу «Бі-Бі-Сі» й упіймав дуже чіткий сигнал. Слухаючи повідомлення, я дивувався, чому іноземні радіопередачі мають, судячи з усього, такий малий ефект. І дійшов висновку, що правдива інформація не переконує людей почасти тому, що вони мають мало нагод діяти на її підставі. Те, що передавало «Бі-Бі-Сі» стосовно Афганістану, прямо суперечило версії подій, запропонованій радянськими засобами масової інформації. Тому ці передачі насправді, мабуть, лише зміцнювали офіційний курс, змушуючи жителів міст на кшталт Шадринська заявляти про свою віру в систему просто заради того, щоби переконати самих себе, що світ, в якому вони живуть, не є абсурдним.

Наступного дня я вийшов на прогулянку дуже рано. Над містом висів легкий туман, а будівлі та лавки були вкриті росою. Мені раптом спало на думку, що я знайшов місце, де б’ється серце Радянського Союзу, — місце, далеке від світу Москви та Ленінграда, де за цілковитої ізоляції система тотального контролю за інформацією отримує замислений нею результат.

Під кінець своєї прогулянки я зайшов до єдиної книгарні Шадринська, розташованої на центральній площі міста. Її директорка — маленька, схожа на пташку жінка — стала розпитувати мене про життя в США. На мій подив, вона виявляла дедалі більше захоплення, слухаючи мої відповіді, в яких не було нічого особливого, і була вочевидь вражена можливістю дружби між США та СРСР, про що свідчила поява в Шадринську американського журналіста.

Той день ми з Біллом провели в безсистемних блуканнях, а ввечері завітали до відкритого танцмайданчика на околиці міста, щоби побесідувати з молоддю, яка там зібралася.

Майданчик був залитий світлом і оточений плакучими вербами. Неподалік був ставок. Оркестр грав гучно і нескладно. Нас обох запросили танцювати, й потім Білл запитав у моєї партнерки, гарненької дев’ятнадцятирічної продавчині, чи означає той факт, що вона віддає перевагу західним джинсам і музиці, що їй не подобається Радянський Союз.

«Ні, — відповіла вона категоричним тоном, — я люблю Радянський Союз».

Безкрає євразійське небо рясніло зірками, й у мене виникло відчуття, що якийсь dieu trompeux [бог-ошуканець] керує цим забутим містечком, де всупереч будь-якій логіці люди сповнені відчуття своєї причетності до ходи історичного прогресу і, здавалося, мовчки йдуть у ногу.

Останній день ми провели в прогулянці міськими парками. Принагідно ми розмовляли то з одним, то з іншим, а наприкінці нам вдалося зав’язати бесіду з Олегом, робітником місцевого заводу телефонного обладнання.

Був сонячний, вологий день, і ми разом із Олегом присіли на лавку в старій непофарбованій альтанці. Він сказав, що приїхав до Шадринська в 1968 році, й це дало мені привід спитати, як люди в Шадринську відреагували на введення військ до Чехословаччини.

«Всі були за це, — відповів Олег. — Ми завжди були друзями із чехами, а від чеського уряду надійшло прохання про допомогу».

Білл спитав Олега про ставлення людей до вторгнення в Угорщину в 1956 році.

«Гадаю, мало хто розумів, чому там сталося повстання, але люди вірили, що це була спроба захоплення влади правими й що ми мали рацію, коли придушили її».

Ми розсталися з Олегом, домовившись зустрітися ввечері в готелі, й продовжили свою прогулянку парками. Густе листя, здавалося, поглинало спеку, і в повітрі було повно мух. В алеях батьки штовхали перед собою дитячі візки, жінки прогулювалися під руку. Яскраве сонячне світло пробивалося крізь дерева, і вони кидали густу тінь на алеї, а гілля та листя утворювали щільний навіс над звивистими ґрунтовими стежками. Траплялися чоловіки у військових одностроях, і легко було уявити потенціал армії, що складалася з таких людей, як жителі Шадринська, що йшли в бій, упевнені в своїй правоті, але не мали справжнього уявлення, за що вони б’ються.

Ввечері в готельному ресторані ми побачили Олега, який сидів разом із кількома друзями, й приєдналися до них. Після тостів за «мир» і «дружбу» Олег розхвилювався. «Скажіть Картеру, — говорив він, — що росіяни не хочуть воювати. Скажіть йому, що ми вміємо воювати, але не хочемо війни». Він вихилив склянку горілки, а потім прочитав вірш Євтушенка «Чи хочуть росіяни війни?» А прочитавши, він повторив останні рядки на весь голос: «РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ, РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ, РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ!»

Тут втрутився друг Олега Вітя, який сказав, що події в Афганістані доводять, що Радянський Союз ніколи не кидає друзів. Я спитав Вітю, чи не турбує його той факт, що СРСР заявив про свій намір допомогти уряду Афганістану, але афганський президент Хафізулла Амін був убитий радянськими солдатами одразу після їхнього прибуття. Вітя замислився, й мені здалося, що це питання спадало йому на думку.

«Могло бути два уряди, — сказав він нарешті, — один — народний, другий — антинародний. Ми підтримували народний уряд Бабрака Кармаля. Ми не маємо всієї інформації. Що там на верхівці політики, ми не можемо бачити. Ми бачимо лише те, що нам відомо, а нам відомо недостатньо для того, щоби висловлювати свою думку».

Схильність громадян жити в світі ілюзій засвідчували й мої радянські друзі. Одним із них був Адольф Мюльберг, чиє знайомство з нереальністю тривало 33 роки.

Мюльберг народився в Латвії в 1931 році. У 1939-му вони з матір’ю емігрували до Німеччини, в межах масового повернення фольксдойчів до Райху. Після війни вони жили в Рурській області, але Адольф неодноразово втікав із дому, намагаючись знайти роботу на якомусь судні. Врешті-решт його посадили до виправної школи, але він знову втік і почав мандрувати Європою. Одного сонячного дня в 1948 році Мюльберг опинився на пероні залізничної станції у Шварцвальді, де зустрів радянського громадянина, який теж чекав на потяг.

Через тридцять років Мюльберг нічого не міг згадати про того незнайомця — ні його імені, ні вигляду, пам’ятав лише, що той був росіянином чи білорусом, що мав років сорок. Проте ця зустріч змінила його життя. Він тоді сказав незнайомцю, що хоче стати моряком, і той запропонував йому поїхати до Радянського Союзу. Сказав, що СРСР — це рай, і там можна буде працювати на будь-якому судні. За три десятиліття свого радянського досвіду Мюльберг переконався, що незнайомець не брехав. Просто він ідеалізував радянське життя такою мірою, що й сам вірив у те, що каже. Він спрямував Мюльберга до радянського військового представництва в Баден-Бадені, і за сім тижнів Мюльберг, не маючи жодного