Читати книгу - "Маг"

обличчя до мене, я подумав: це ж бо єдина на весь світ людина, з якою я можу ось так говорити… це ж непомітно повертається щось із наших колишніх стосунків — таких близьких, що й імена зайві. Я перевів погляд на шосе, але вона й далі дивилася на мене. Треба було щось та й сказати.

— Дам пенні, якщо скажеш, про що думаєш.

— Про те, який з тебе красень.

— Ти мене зовсім не слухала.

— Уважно слухала.

— Видивляєшся на мене. Граєш на нервах.

— Невже сестрі не можна дивитися на брата?

— Можна, але не таким поглядом, спраглим кровозмішання.

Алісон слухняно сперлася на спинку сидіння й витягла шию, придивляючись до гігантських сірих бескидів, під якими петляв наш «понтіак».

— Оце так піша прогулянка!

— Бачу. Мабуть, не вдасться забратися на вершину.

— Кому не вдасться — тобі чи мені?

— Передусім тобі.

— Побачимо, хто перший зламається.

Арахова — гірське село, що загніздилося ген понад Дельфійською долиною, низка рожевих і жовтуватих хаток, немовби втілена з мрії. Я спитав про дорогу до вершини, й мене відіслали до хати біля церкви. На поріг вийшла бабуся, за якою в затінку стояв верстат з витканим до половини темно-червоним килимом. По кількох хвилинах з’ясувалося те, що й так можна було виснувати, глянувши на гору.

— Що вона каже? — спитала Алісон.

— Каже, що доведеться йти шість годин. Важка піша прогулянка.

— Чудово. Так і в путівнику написано. До заходу сонця будемо на місці.

Я зміряв оком сірий схил велетенської гори. Відкинувши защіпку зі скобля, бабуся прочинила двері й наостанок кинула кілька слів.

— Про що це вона?

— Там нагорі є якась хижка.

— То чим тоді журитися?

— Вона застерегла, що там страшенна холоднеча.

Важко було в таке повірити тут, у палючу полудневу спеку. Алісон взяла руки в боки.

— Ти пообіцяв мені пригоду. Хочу пригоди.

Я зиркнув на стареньку, тоді на Алісон, що зірвала з носа темні окуляри й, вдаючи з себе зух-дівку, обмацувала мене жорстким критичним поглядом. Хоч робила це задля жарту, та в її очах зачаїлася підозра. Якщо вчора здогадалася, що я ні за які скарби не заночую з нею в одній кімнаті, то здогадається і про те, що вона могла б одним подихом здути з моєї голови ореол цнотливости.

Тим часом бабуся окликнула чоловіка, що вів мула. Він ішов по хмиз — саме до притулку альпіністів. Алісон могла б примоститися на в’ючному сідлі.

— Спитай бабусі, чи можна мені зайти до хати, щоб одягти джинси.

Що ж, так нам судилося.

Розділ 40

Довга стежка здіймалася зиґзаґами по кам’яному крутосхилі. Здолавши його, ми перебралися з приземленого світу на висоти Парнасу. По-весняному сіверкий вітер дув над розпростертою на дві-три милі лукою. За нею спиналася й щезала в білих пухнастих хмарах арка з чорних ялин та сірого підніжжя скель. Алісон злізла з мула, й ми попрямували по дерні поряд із погоничем. Від цього сорокарічного чоловіка з перебитим носом і задерикуватими вусами віяло духом незалежности. Він розповідав нам про життя чабанів під палючим сонцем, під крихкими колючими зорями й пронизливим вітром, на тлі безконечної безмовности, перебитої тільки дзенькотом тронок і криком тривоги при появі вовків чи орлів. Ні в чому не змінене за останні шість тисячоліть, це життя проминало в перераховуванні та доїнні овець. Цю оповідь я перекладав англійською. З першої миті прихильна до нашого супутника, Алісон звела понад мовним бар’єром міст взаєморозуміння на основі сексуальности й зичливости.

Погонич сказав, що трохи попрацював в Афінах, але «ден іпархі ісихія» — там ні тиші, ні спокою. Уподобавши це останнє слово, Алісон раз у раз повторяла «ісихія, ісихія». Він сміявся й виправляв вимову. Перебивав свою супутницю на півслові й диригував нею, як оркестром. Вона виклично зиркала на мене. Мовляв, ану, як тобі моя поведінка? Я вдавав байдужого. Хай там як, а мені припав до душі цей чолов’яга, один із чудових грецьких селюків, найнепокірніших і наймиліших із усього селянства Європи. Та й Алісон не могла не викликати симпатії за те, що теж прихилилася до нього.

По той бік луки, біля струмка, стояли дві каліви — халупи з нетесаного каменю. Звідси наш проводир мав піти іншою стежкою. Квапливо мацнувши у своїй перевішеній через плече червоній грецькій сумці й видобувши дві пачки фірмених сигарет, Алісон змусила його взяти цей подарунок.

— Ісихія, — сказав погонич. Я сфотографував його й Алісон, поки вони цілу вічність тисли одне одному руки.

— Ісихія, ісихія. Розумію, щό він мав на увазі. Скажи йому.

— Він знає, що ти розумієш. Саме за те й сподобав тебе.

Нарешті ми пустилися в дорогу на узліссі ялинника.

— Мабуть, вважаєш, що я дуже вже сентиментальна.

— Ні. Але досить було й однієї пачки.

— Не досить. Ціна моїх теплих почуттів до нього — не менш як дві пачки.

— Ісихія. Яке прекрасне слово, — сказала вона за якусь мить.