Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

не хвора? А може, це перший теплий день весни отак паморочить голову й ошелешує? — Отже гаразд, Томеку. Знову про ту ж таки водяну рослину.— На якусь хвилю Агнешка зосереджується, зосереджується для того тільки, щоб розпорядитися: нехай кожний по черзі читає з її підручника по п’ять речень. «Не шепотіть там, діти, слухайте уважно, бо про це будемо писати класну роботу». Ах, хай шепотять, хай будуть неуважними. Та й лякати класною роботою не варто, бо ж дітей на пальцях порахуєш. Цей день уже заздалегідь можна було назвати днем, втраченим для шкільної науки.

З самого ранку землю росив тихий дощ. Агнешка сподівалася, що коли він не перестане й перейде в брудну сльоту, то війт відкладе сьогоднішню урочистість. Наївна сподіванка! Нібито мова про якусь маївку з малечею, а не про чоловіче, солдатське свято. Дощ зник разом із хмарами й невеликим вітерцем. Після нього залишилася тільки прозора, перлинна імла над озером та безліч краплин, нанизаних на гілля дерев, натиканих на чубочки каштанових пуп’янків, блискучих, як скляний бісер. Перша пара чорногузів закружляла над рибальським приплавом й полетіла до Хробриць: тут, у Хробричках, на жодному даху немає чорногузячого гнізда. Зараз же, після відльоту тих чорногузів, і ще перед виходом Агнешки на роботу, перед Балчевими дверима зупинилася трохи не вся в болоті «Победа». І як тільки побачив її Зависляк, то відразу ж кинув лопату й погнав до підзамчя. Однак марно він перелякався, передчасно. З машини вийшло троє: жвавий військовий в уніформі, лисуватий, непоказний чоловік у цивільному, ксьондз. І вже за хвилю залунали гучні покрикування Балча: то на Павлинку, щоб поспішала гостей обслуговувати, сніданок в одну мить приготувати, то на Семена, щоб збирав людей. Виходить, усе-таки... Якщо вже й гості сподівані приїхали, значить, не обійдеться без урочистості...

У цьому нестримному гармидерові, що змінив дощову тишу, в настрої наростаючого піднесення шкільне навчання не проведеш гаразд. Зрештою Агнешка, передбачаючи сьогоднішнє ускладнення, ще вчора оголосила учням, що ті можуть прийти до школи, а можуть, хто бажає, піти з батьками й на цвинтар. Якось прикро вразило її те, що з цього умовного звільнення скористався Тотек. Розраховувала на його здогадливість, солідарність, бо ж хотіла, сама собі навіть не розгадуючи основи своїх прихованих бажань, щоб цей день, якось штучно, без важливої суті святковий, минув для дітей якнайзвичніше. Штучно та й без важливої суті — так упевнюється Агнешка у слушності свого впертого упередження та протесту. Поминки — на цвинтар. Передсвятковий вечір — на цвинтар. Сьогодні — теж туди. Свято в ті славні роковини різанини, нехай навіть і героїчної, тоді необхідної, гаразд, але й страшної, жорстокої різанини, спогад про яку, на превеликий жаль, служить незначній уже частині її учасників тільки за привід для чергової пиятики. І ні для чого більше. Та до того ж хто його знає, чи й їм хочеться сьогодні святкувати. Бо що всім іншим мешканцям села не дуже хочеться, аж надто добре видно. Навіть Зависляк, узявши лопату, ще зранку вибрався на грядки. Від кузні долітав металевий дзвін клепання; Агнешка подумала була, що то Семен б’є у гонг, в оту аж біля прибережної тополі залізну шину. Цей дзвін, здається, збив з пантелику й рибалок на озері, що ледве-ледве видніються в імлі, бо й вони завертають човни до берега, поволі, правда, і начебто неохоче.

Ту частину озера за голими ще деревами, між будинком Зависляків та крамницею, видно досить добре. Семенові вдалося-таки зібрати трохи людей. Старається Семен, всупереч усьому, вірний ад’ютант чи, може, ординарець (Агнешка так і не знає, як його назвати), старається, бо ж прибулі гості чекають, можливо, вже й трохи нетерпеливляться. Дивує тільки, що ніхто не б’є в цей, головний, гонг на подвір’ї, як це робиться завжди, коли треба зібрати людей: невже з пошани до шкільних занять, чи, може, не хочуть перешкоджати Агнешці та дітям? Так ото в безособовій формі розмірковує собі про всі ці справи Агнешка і все дивиться крізь вікно в одне-єдине місце. Не на трійцю приїжджих, котрі зупинилися ген там, збоку, пахкаючи тютюновим димом і розмовляючи, не на все зростаючу юрбу біля крамниці, де знову господарює Пеля, що раз у раз переступає поріг, щоб принести знудженим чоловікам свіжого пива й водночас позбирати спорожнілі пляшки.

— «Вольвокс після поділу клітин,— долітає до Агнешки гучний голос однієї з Павлинчиних доньок,— відділяється від матерньої колонії й починає жити самостійно».

Рибалки витягли вершу й вибирають з неї сріблястих пліток. Вибирають і вкидають їх у цебрик. Риби малувато, ловили ж поспіхом, недбало. Балч все ще стоїть, як і стояв, непорушно, дивлячися кудись далеко на хробрицький берег чи на молочно-блакитне, заткане прозорою млою небо. Стоїть, не помічаючи ні рибалок, котрі бігають тут же, біля нього, ні взагалі нікого й нічого, стоїть так уже... скільки ж це вже — чверть чи, може, й півгодини? І як довго тягнеться цей, не такий уже й важливий, беззмістовний урок? І як Балч заважає їй отією своєю нестерпною й непорушною присутністю, своїм вистоюванням просто відчиненого вікна! Нехай би краще вже викрикував отут, як це було вранці, нехай би краще докоряв Семенові або гатив у цей гонг! Та ось він нарешті ворухнувся. Нахиляється. Виймає з цебрика рибину, тримає, навіть не дивлячись на неї, ту пліточку, пальцями звислої донизу руки, похитує, наче маятником, і так само, без тями й думки, як і грався нею, лінивим помахом кидає її в озеро. І знову нахиляється, знову бере рибину, й через певний час ще раз кидає поперед себе, у воду. І ще. Аж поки рибалки не прийняли той цебрик від нього. І тоді він немовби отямився: звертається до них, подає всім якісь знаки чи накази, напевне, щоб швидше прилучалися до святкового походу, який уже лаштує Семен. Сам згортає чоботом недбало кинуту на прибережне баговиння рибальську сіть... «Вольвокс буває також...» І ось нарешті рушили берегом озера, попереду кілька жінок та діти, за ними Семен із так-сяк вистроєними тутешніми ветеранами. Балч із трьома приїжджими замикає колону... «Вольвоксові колонії...»

Скрипнули двері, й до класу навшпиньки прослизнуло двоє: Тотек і Уля. Де вони взялися, що вона не помітила їх, хоча й увесь час дивилася у