Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— А-а-а-а…

— Дитино, де ти?..

— Мамо-о-о-о…

— Дорогу!

— Та не стій стовпом! Дурепо…

Рутенія почула дитячий плач. Зовсім поруч. Чиєсь плече штовхнуло її, і не втримавши рівноваги, відьма впала додолу. Ніхто не зважав на неї, не переступав, не обходив… Наступали, втоптувати у холодну смердючу землю, помиї, багно…

Чоловіки, жінки, діти — все змішалося. Спробувала підвестися, та де там! Велетенська нога наступила на руку, закаблуки пройшлися по нозі. Хтось перечепився і спересердя боляче копнув гострим носаком у живіт.

«Тільки не в голову,» — подумала вона. Прикрилась руками і поповзла до узбіччя. Туди, де й далі чула дитячий плач.

Скільки разів об неї перечіплювались, наступали на руки, ноги, спину, втратила лік. Вгорі щось ревіло, завивало, гарчало — не вслухалася. Головне — вибратися.

Зробивши останній ривок, побита, потоптана, але жива і притомна, Рутенія дісталась узбіччя. Там, у ніші в стіні, ледь тримаючись на ногах, стояв хлопець років п’яти. Рутенія вчепилася пальцями у кам’яну кладку, сперлася, встала на ноги. Втиснулась у стіну. Просто диво, що хлопчина знайшов цей прихисток. Зроби він хоч крок уперед — кінець. Просто диво, що стояв сам, хоч ніша могла вмістити не його одного. Рутенія переповзла вздовж стіни.

— Привіт! — сказала і усміхнулась.

— Пливіт… — тихо відповів хлопець і втер носа брудною ганчіркою.

— Загубився?

Малий не зміг стримати сльози. Рутенія перечекала.

— Не переживай. Я допоможу тобі.

— Плавда?

— Ми дочекаємося, коли всі підуть, і відшукаємо маму. Гаразд?

— Не мона цекати. Тлеба тікати… Бо він з’їсть…

— Хто з’їсть?

— Він! — хлопець кивнув у бік замку.

— Послухай! — Рутенія зазирнула хлопцеві у очі. — Я прийшла тобі допомогти. І доки ти зі мною, тебе ніхто не з'їсть.

Волошкові очі не повірили.

— І тебе з'їсть… Он які… дядьки тікають… — волошки наповнилися слізьми.

— Ти бачив, як він когось їв?

— Ні. Мама казала…

— Ти не бачив. І я не бачила. Але я вбивала упирів, вовкулак, билася з перелесником, бачила мамунів, дружу зі злиднями і чугайстрами…

Хлопець слухав перелік, і очі його висихали, підборіддя переставало дрижати, а губи розтягувалися в усмішці.

— Ого! А мене навчиш?

— Чого?

— Вбивати упилів? Упилі заблали мого блатика, а вовкулака заглиз батька. Мене ще тоді не було, але мама казала…

Сіре небо затягло чорнющими хмарами. Раз по раз їх орали беззвучні блискавки. Здійнявся сильний вітер. Сутінки напосіли місто.

Натовп порідшав. З’явилися просвіти між людьми.

Із чорних хмар пішов сніг. Легкий, пухнастий, він разюче контрастував із загальним мороком. Одна сніжинка впала хлопцеві на плече. Він скосив на неї очі і лизнув язиком.

— Солона…

— Нам пора! — сказала Рутенія. — Де твоя хата? Ходімо!

— За мною! — вигукнув хлопець і побіг.

Рутенія побігла за ним. Спинилася. Зблідла.

Із хлопцевої спини стирчало лезо. На мить воно завмерло, потім полишило хлопчаче тіло. Хлопець, що злизував сніжинку зі свого плеча і мріяв бути мисливцем на упирів і вовкулак, помер.

Рутенія підвела погляд і захлинулася люттю. Воротило. Він впізнав її у Корсуні, він зловив її друзів у лісі, його вона колись «тяжко зобидила». Посміхався.

Дістав хустинку і витер шаблю.

Вона могла б одним поглядом, одним закляттям спопелити його, перетворити на порох… Розважливість перемогла. Подумалося: «Якщо тут стоїть він, а не Ахруман, значить, не все втрачено». І Рутенія почала гру. Смертельну.

— Тебе прогнали, і ти, як побитий цуцик, кинувся до хазяйських ніг? Багато вже вилизав? Руки? Ноги? Може, ще щось?

Воротило налився кров’ю і рушив уперед. Хустинка полетіла донизу червоним метеликом.

Воротило щосили вгатив шаблею. І промахнувся, бо Рутенія вже стояла у нього за спиною й тримала у руках бартку, дивом не згублену у натовпі. Відьма мала досить часу, щоб повправлятися з цією