Читати книгу - "Диво"

дружини», – відповів йому товариш. «Ти не був на виставці?» – спитав його Борис. «На якій?» – «На художній». – «Ти ж знаєш, що я відвідую лише виставки товарів народного споживання, бо я єсть народ», – засміявся товариш. «Даруй за турботи», – сказав Отава. «А може, ти прийшов би до мене? – запропонував товариш. – Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй короткометражці нічого. Жінка засне після уколу, а ми зачинимося собі на кухні і так потихеньку, не стукаючи фігурами… То як? А вже настукаємося іншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?» – «Мабуть, прийду» – сказав Отава, якому нікуди було подітися з своїм божевільним бажанням до ранку писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая…

А вранці треба було на лекції. Щось там казав студентам, без запалу, без пристрасті, звичайнісінька академічна лекція. Бо й справді: Софія нікуди не втече, стояла дев’ятсот років, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й мало, а можна прожити день і без неї… Його батько віддав вивченню цієї святині все життя, власне, й загинув заради Софії, але хто б же то дорівнявся професорові Гордієві Отаві у високостях його духу? А він тільки син. Сини йдуть або ж далі за батьків, або й нікуди не йдуть, всяко буває… Але дорівнятися? Ні, ні…

Після дванадцяти він майже побіг до виставочного павільйону. Так ніби міг відчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цілу ніч.

Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув у той куток, знов, як і вчора, наткнувся поглядом на тісно зсунуті спини, рішуче попростував туди, брутально вдерся поміж тих, що стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усіх і… Радо б відступив назад і втік світ за очі, але позаду тепер стояли тісно ті, кого він тільки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, він сам себе приніс у жертву, а їм, видно, конче потрібна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де вчора висів маленький, галасливий своєю оголеною правдою етюдик, а сьогодні не висіло нічого, тобто величезна ляпанина з монтажниками так само займала всю стіну вгорі, але внизу, де вчора крізь недбало накидані мазки злякано споглядало дівча в довгій нічній сорочці, сьогодні було пусте місце. Як у приказці: кружало – де лежало. Спантеличений Отава дурнувато всміхнувся і справді не знайшов нічого ліпшого, як уголос повторити приказку:

«Кружало – де лежало…»

І тільки потому побачив людей, що стояли півколом, замикаючи його в цьому просторі, і впізнав одразу двох, яких уже знав, і знов у нього було бажання втекти звідси світ за очі, але знову змушений був тільки переступити з ноги на ногу і вже зовсім дурнуватим голосом промовив:

– Здрастуйте, Таю, а я й не…

Бо там стояла вона і дивилася на Отаву своїми різнобарвними очима і в найдальших глибинах тих незвичайних очей виіскрювався лиховісний посміх.

– Це ви? – сказала вона голосом, що не віщував нічого доброго. – Ах, я й забула, що ви тут головний, спец… знавець, – навмисне поставила наголос на «а», щоб показати, що вжила обрубане слово, – прийшли пересвідчитися, чи виконано ваші рекомендації? Що ж, можете…

– Я не знав, – знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме він розпоряджався виставками і організував громадську думку…

– Сі-сі, – просвистіло коло нього, – старий, ми од вашого Києва нічого й не ждали…

Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Діму, того самого, що тоді, в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море… Як же це так? Чому знову цей Діма там, де вона, Тая? Бігла тоді за ним, стукали її підбори по білих кам’яних плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху… А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!

– Я справді нічого не знав, – ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено мовила:

– Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.

Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти від себе таких людей, раз горнулися до неї, об’єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік, – може, й назавжди? І ця їхня зустріч – чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.

– Я був тут учора й звернув увагу, – почав Отава знову, – всю ніч…

Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім’я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї Зикової (аби ж то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…

– Якесь непорозуміння, – сказав Отава, – просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…

– Це великий твір, старий! – хрипко промовив поет. – Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!

Отава