Читати книгу - "Діти Мардука"

потойбіччя, яка загарбала тіло земної жінки?

Степан дістав мобільний телефон, сказав, що нам слід обмінятися номерами. Коли ми це зробили, він узяв мою мобілку і, оглянувши, сказав:

— Смартфон. З усього, річ не з дешевих. Дві сім карти. Але користуватися нею я б не радив. Тут є датчик, який фіксує ваші координати у просторі. Ну, — через айпі-адресу телефону і супутник вас знайдуть, де б ви не були, з точністю до одного метра.

— А в інших, — я кивнув на його телефон, — хіба її немає? — поцікавився.

— Є, — відказав Степан, — але ваш засвічений. Інакше б вони не визначили місця вашого перебування.

— Визначити, де я міг би бути, вони змогли б і за хатніми телефонами: моїм і сестриним, якими ми часто перемовлялися.

— Авжеж, але зробити це з допомогою мобілки значно простіше і точніше. Треба тільки знати її номер. Я до чого веду? Якщо маєте трохи грошей, то купіть дешевенький апаратик, хоча б як ось мій.

Я сказав, що прикину свої можливості, а потім запитав, чи він не порадить, як мені опинитися в Кишиневі.

— Закордонний паспорт маєте при собі?

— Маю.

— Ну, так і — вперед… Ага, ще, — він озирнувся на червоні пластмасові столики, за якими сиділи здебільшого матроси, притишеним голосом сказав: — Зі зброєю туди не можна. Здасте перед тим пістолет.

— Кому?

— Мені.

— Де ви берете зброю? — поцікавився я пошепки.

— Купуємо. — Поміркувавши, додав: — Ну, звісно, не в супермаркеті… З Тирасполя хлопці привозять. Хочете — снайперську гвинтівку, базуку чи міномет? Будь ласка, аби гроші. Там арсеналу на всю Європу…

— Он як… — «А я мав рацію, коли подумав, що в колесо БМВ влучила куля снайпера», — майнула думка.

Степан підвівся.

— Мені пора. Триматимемося купи. Коли надумаєте в Молдову — дзвоніть. У мене на митниці — знайомі. Може, потрібно буде підстрахувати, я знаю…

На пірсі, куди я повернувся, стояло всього кілька людей. Тим часом трап, який уже підняли, заповзав у борт корабля, а на палубі метушилися матроси. Я дивився вгору, а мій звір — на проводжаючих, серед яких кидалося в очі яскраво-червоне вбрання «королеви сексу». «Авжеж Костя не міг не покласти на неї око», — подумав я. Це був згусток еротики. А ще це була ходяча провокація чоловіків на подружню зраду. Водночас жінка нагадувала зомбі. Вона ніби корилася не порухам власної свідомості, а якійсь зовнішній силі. Я весь час міцно тримав за карк мого звіра-охоронця. Коли ж він почав пручатися, я відійшов углиб морвокзалу і піднявся сходами на другий поверх. У цей час корабель почав поволі відчалювати. Незабаром він віддалився на стільки, що його можна було бачити всього. Це був велетенський білий лайнер на тлі синього неба. Перегодя лайнер узяв курс на південний захід і став зменшуватися. Мені здалося, що з ним відходила і частина мого недавнього тривожного минулого.

У конверті, який я нарешті віддер від підкладки тюбетейки, виявився стосик у десять стодоларових купюр і коротка записка: «Це — твоя частка від нашого заробітку. Зідзвонимося». На мить я розгубився — адже я з ними нічого не заробляв. Та раптом збагнув: Костя заплатив мені за участь у викраденні мене самого. Подарунок збентежив. Я відчувся людиною, яку втягли в нечесну гру. Водночас сума поповнювала мій схудлий бюджет і відкривала можливість поїхати в Молдову. Я перехрестив білий корабель на обрії і одягнув тюбетейку.

Частина третя
ДІТИ МАРДУКА
РОЗДІЛ 1

Автобус, попетлявши тісними вулицями Одеси, нарешті виїхав на трасу і одразу ж почав набирати швидкість. Третина пасажирів сіли на одеському автовокзалі. Решта — дві третини були туристами, а сам автобус належав якійсь із туристичних фірм; кінцевим його пунктом був Бухарест. Перед тим, як наважитися їхати, я потелефонував Степанові і ми зустрілися неподалік автовокзалу, де я віддав йому пістолет.

— Це добре, що ви придбали новий телефон, — сказав він при зустрічі, бо завважив на дисплеї своєї мобілки інший, а не той, що у нього був раніше, номер.

— Авжеж, — погодився я і показав маленький синій апарат.

— А на смартфоні живлення вимкнули? — спитав Степан.

— Я зняв акумулятор.

Він сказав, що нормально і подав мені клаптик паперу, на якому були номер чиєїсь мобілки та ім’я «Василь».

— Я поспішаю, — сказав. — Це номер телефону чоловіка з митного контролю, на той випадок, якщо виникнуть непорозуміння. Ну, хай щастить!

Я й досі відчував потиск його сильної кощавої руки.

Мені випало сидіти біля вікна і я спостерігав за ріденькими лісосмугами й гайками та населеними пунктами, що траплялися обабіч траси; то були переважно будинки з пиляного ракушняка, або житла, побілені аквамариновою чи ультрафіолетовою побілкою, під бляхою або коричневою черепицею. Заколисаний похитуванням у м’якому кріслі комфортабельного салону, я час від часу впадав у дрімоту. Одного разу розплющив очі від того, що автобус спинився. Виявляється ми вже стояли біля шлагбаума, а в салон увійшли чоловік і жінка у одностроях прикордонників чи митників. Жінка пішла слідом за супроводжувачкою тургрупи в кінець автобуса, а чоловік, окинувши поглядом ближніх пасажирів, спинив очі на мені. Він уважно роздивлявся рожеві плями на моєму лиці, тим часом я відчув, як у мене починають холонути ноги, а в пам’яті повстав весь шлях від житла моєї сестри, до автовокзалу. Навчений бути обережним, я ні на мить не забував про можливе стеження. Ні, за мною ніхто назирці не йшов. «Засвічений» телефон я заздалегідь від’єднав від блоку живлення. Тим часом службовець у однострої уважно розглядав документи, які йому