Читати книгу - "Піти й не повернутися"

в ньому щось людське і знайоме, військове, чи що; може, тому, що той був у військовому бушлаті і чоботях — справних чоботях, — в які були заправлені чорні цивільні штани. На одному плечі Стась тримав гвинтівку, другим сперся об стовп і, лузаючи гарбузове насіння, поглядав то на полонених, то кудись на вулицю — мабуть, чекав транспорт. Але транспорту поки що не було, і він, потоптавшись трохи, сів на порозі, поставивши між ніг гвинтівку. Зблизька пильно, але без злості, скоріше насмішкувато, оглянув обох.

— За клоччя залізли, ха! Як пацюки!

Вони мовчали, тільки Рибак, наче хотів щось зрозуміти, зиркнув на нього й потупився.

— Тепер вас помиють, попрасують і той — трошки підвісять! Посушитися, ха-ха! — засміявся поліцай так добродушно і природно, що Сотников аж похопився — так це було схоже на дружній, нахабнуватий, але доброзичливий жарт. Та сміх цей раптом урвався, і вже зовсім іншим тоном, від якого не можна було не здригнутися, поліцай вилаявся:

— Такі-сякі немазані! Ходоронка угробили? Тепер ми вам розмотаємо на плоті кишки.

— За що мотати? Ми не знаємо ніякого Ходоронка, — сумовито сказав Рибак.

— Ах, не знаєте? Може, це не ви уночі стріляли?

— Ми не стріляли.

— Ви чи ні, а ребра все одно вам ламати будемо. Зрозумів? Стась посерйознішав, очі його загрозливо похолоділи, і все те людське, що молодою добротою лежало на його обличчі, якось дивно зникло, поступившись місцем злій бездушній рішучості.

Вони ненадовго змовкли: поліцай — позираючи на них злісно, а полонені — неприємно переживаючи його жахливу погрозу. Певно, щоб скоріше позбутися її, Рибак запитав про інше:

— В армії служив?

— В якій армії?

— Червоній хоча б.

— С… я хотів на вашу армію! — ще дужче визвірився поліцай і зробив страшні очі. Далі якось поступово його обличчя змінилося, на ньому з'явилася все та ж поблажлива усмішка. Відставивши убік ногу, він носком чобота розмірено пошльопав по землі. — Отак!

— А бушлат? — показав поглядом Рибак.

— Ах, бушлат! В одного жидка-комісара узяв. Тому не знадобився, — сказав поліцай і, помітивши запитальний погляд, спокійно додав: — Твій кожушок теж приберем. Будила візьме. Його черга. Отак.

— А не подавитеся? — раптом твердо, трохи стримуючи хвилювання, сказав Сотников.

Стась підкинув голову.

— Що?

— Не подавитеся, кажу? Кожушками і взагалі?

— Це чому нам давитися? За нас Німеччина — зрозумів ти, чмур? А от вам точно капут! Будьте певні, в бога душу мать! — люто закінчив Стась.

Що ж, і це було зрозуміло й природно. Рибак задумливо опустив голову, Сотников обережно спробував ворухнутися — дерев'яніло стегно, вузька сиром'ятна супоня різала його руки.

Нарешті поліцай пригнав двоє саней. Одні зупинилися на вулиці, а другі з рипом і кінським тупотом під'їхали до самого ганку, і Стась підхопився з порога. Першого він увіпхнув у гринджоли Рибака, потім дужим ривком за комір підняв з долу Сотникова. Коли той, доплентавши, якось улаштувався поруч із товаришем, поліцай завалився в сани ззаду. Візник — літній зляканий дядько в драному кожусі — боязко приткнувся в передку. Змерзлу босу ногу Сотников помалу підіпхнув під сіно, прикривши зверху полою шинелі. Йому знову робилося дуже погано, та якось треба було терпіти. Зараз треба було лише одне: терпіти. І він терпів, ощадно витрачаючи не дуже великий запас цього свого терпіння.

Він думав, що вони одразу й поїдуть, але з хати щось не виходив старший поліцай, за ним пішов той, що пригнав сани. Незабаром звідти почулися голоси і плач Дем'янихи, Сотников з тривогою дослухався: залишать її чи ні? Хвилину ще, схоже було, там щось шукали: стукала об поперечину драбина вгорі, плакали діти, а потім гучніше заголосила Дем'яниха:

— Прокляті ви! Щоб вам до неділі не дожити! Щоб ви матерів своїх не побачили!

— Ну-ну! Швидко, сказано! Швидко!

— На кого я дітей покину, гади ви немилосердні…

— Швидко!

Так, не вийшло, забирали і її — значить, їхнє становище ускладнювалося. Напевно, буде й гірше. Сотников зиркнув на Рибака. Той сидів до нього боком, і, здавалося, на його зарослому щетиною обличчі ковзнула стражденна тінь. Було від чого.

По тій самій стежині уздовж плоту вони виїхали на дорогу і повернули повз кладовище. Сотников утягнув голову в комір, трохи прихилився плечем до овчинної спини Рибака і заплющив очі. Гринджоли смикалися під ними, полоззя часом заносило вбік. Стась позаду, чути було, лузав і плювався своїм насінням. Певно, їх везли в поліцію або СД — значить, спокійного часу лишилося дуже мало — потрібно було зібратися з силою, підготуватися до ще більших страждань. Звичайно, вони не скажуть їм правди, хоча того, що вони з лісу, приховати не вдасться, та аби хоч Дем'яниху вигородити. Бідна тітка! Бігла додому й не думала, не знала, що її чекає там. Зараз вона щось усе кричала позаду, сварилася і плакала, звіроподібний поліцай лаявся на неї — бридко, намагаючись якнайбільше допекти жінці. Але Дем'яниха теж не лишалася в боргу.

— Звірі! Фашисти! Куди ви мене везете? Там діти. Дітки мої рідненькі, золотенькі мої! Галинко моя, як же ти будеш…

— Треба було раніше думати!