Читати книгу - "Четверо в яхті"

стерегти зовні, а Здісь хай махне по міліцію. Сикус велосипед не сховав, так? Адже так.

— Міліція далеко! — зітхнув Здісь. — Доки я доберусь…

— Це просто, — втрутився Куцик. — Їдь в Івішки і по телефону… Хай зараз приїжджають!

— Ідея! — вигукнув Здісь. — Їду!

Він рушив до дверей. Бальбінський швидко глянув на Куцика, на Войтека. Потім схопився з стільця.

— Стривайте! — крикнув він. — Стривайте, чорт з вами!

Всі троє повернулися до нього. Він потер рукою лоба, наче стираючи з нього павутину і біль.

— Щоб вас… — повторив він. — Нічого не вдієш. Тюхтій я, дав себе спіймати. Але нікуди не йдіть.

— Дивно… — процідив крізь зуби Куцик. — В кімнату заліз, а міліції боїться, як вогню… Граф чогось викручується. Здісю, давай, брат, іди…

— Чорт з вами! — крикнув Бальбінський. — Слухайте.

2

Він запалив цигарку, сів, хвилину дивився у віконце. Куцик багатозначно підморгнув Здісеві, і той, наче нічого не сталося, сів на ліжко біля дверей. Войтек на сусіднє, з другого боку. Вони витягнули ноги, і єдиний шлях для втечі був замкнутий цією живою барикадою, а віконця були надто вузькі, якби навіть комусь спало на думку стрибати з третього поверху.

Бальбінський кинув:

— Про двадцяте липня чули?

Хлопці переглянулись.

— Ну, про цей день, десять років тому, в сорок четвертому?.. — він повернувся до них.

— Про замах? — спитав невпевнено Куцик.

— А! З цим Гітлером! — вигукнув Войтек. — Це все брехня!

— Перед такими знавцями новітньої історії навіть неприємно говорити про ці справи. Як кажуть — бісер перед свинями… Ну, то ви знаєте, в чому справа?

— Велике діло! — буркнув Войтек. — Гітлер, агент американського імперіалізму…

— Ну, а хто здійснив цей замах? — перебив Бальбінський.

— Відомо, американці… — почав Войтек і обірвав, а через хвилину додав з дуже хитрою міною: — Я ж кажу, що все це брехня.

— Е-е, пане! — вигукнув Куцик. — Це не урок історії. Або кажіть, або ми поїдемо в Івішки.

— Добре. — Бальбінський кинув цигарку. — Ви знаєте, що тут було при німцях? Маєток одного з родовитих східнопрусських юнкерів. Тутешній юнкерський рід мав усі типові риси свого класу: презирство до людей, особливо місцевих — мазурів, шляхетську пиху, прив'язаність до монархії і взагалі до влади, досить сильної, щоб тримати в руках плебеїв. Але, крім усього цього, Хаузгофери мали ще одну особливу рису. Знаєте яку? Вони були чарівниками…

— Так, так, — зітхнув Куцик, оглянувши своїх товаришів.

Це мало означати: «Граф думає, що ми такі самі, як Андрійко!»

— А саме так! — вигукнув Бальбінський. — Вони були чарівниками.

— З діда-прадіда… — глузував Куцик.

— Так, юначе! З діда-прадіда. Спочатку це, напевно, зводилося до того, що просто вони, на відміну від величезної більшості місцевої шляхти, вміли читати. В чотирнадцятому столітті досить було світській людині вміти читати, щоб її визнали небезпечним чарівником. Потім у Хаузгоферів стало традицією посилати синів у німецькі університети. У вісімнадцятому столітті Хаузгофери при дворі Гогенцоллернів конкурували з італійськими і французькими алхіміками. А в дев'ятнадцятому увійшло в родову традицію, що кожний Хаузгофер, перш ніж осісти в Гожиялках, мусив здобути титул приват-доцента.

— Не розумію, який це має зв'язок… — кинув Куцик.

— Дуже тісний! — вигукнув Бальбінський. — Ця родова традиція створила навколо Гожиялок особливу атмосферу…

— Нечисту! — вставив Войтек. — Едику, ти пам'ятаєш прабабку Дендів? Що вона базікала, пригадуєш?

Куцик нетерпляче махнув рукою.

— Отже, ця традиція проіснувала в роді Хаузгоферів до останнього його представника, Гельмута. Капітан артилерії в першій світовій війні, Гельмут Хаузгофер закінчив після війни університет і осів у цьому палаці лише наприкінці двадцятих років, уже маючи традиційний титул приват-доцента.

Бальбінський замовк, закурив. Хлопці слухали, нічого не розуміючи і не дуже йому довіряючи.

— Після того, як Хаузгофер оселився тут, усе, що стосується його, стало неясним, фрагментарним, сповненим суперечностей. Ходили чутки, що останній Хаузгофер теж чарівник…

Бальбінський коротко повторив розповідь Агнешки. Це викликало новий приплив нетерпіння у його слухачів.

— Ви базікаєте про книжки, потім обстукуєте стіни, щось плетете про замах на Гітлера, а тепер взагалі розповідаєте казочки! — коротко пояснив цю нетерплячість Куцик. — А ми не Андрійко! Нас казочки не цікавлять!

Бальбінський сердито похитав головою. Кілька разів мовчки затягнувся, потім знову почав.

— Ви повинні зрозуміти, все це зводиться до цього Гельмута! — крикнув він. — Хай вам чорт! Якщо ви мене вже спіймали, так принаймні слухайте!

— Тільки не казки! — крикнув і Куцик. — Не забувайте, тут ідеться про серйозні справи. Андрійко…

Бальбінський махнув рукою.

— Я розповідаю про такі серйозні справи, що ви навіть не уявляєте собі. Андрійко був надзвичайно милим хлопцем, в сто разів приємнішим і більш розвинутим за вас усіх, разом узятих, але й він…

— Що? Що ви говорите? — Куцик підвівся.

— Облиште! — махнув рукою Бальбінський. — Краще слухайте. Отже, Гельмут Хаузгофер, повернувшись до Гожиялок, не задовольнився шляхетським життям у гнізді своїх предків, а розвинув бурхливу діяльність в двох напрямках.

По-перше, він став дуже активним політиком. Вже зразу після першої світової війни, під час плебісциту, він командував бойовою дружиною демобілізованих солдатів. Як тільки розпочався гітлерівський рух, Хаузгофер став одним з перших тутешніх його прихильників. Він ненавидів поляків, ніколи, наприклад, не наймав батраків серед наших. Він, кажуть, твердив, що самий звук польської мови викликає в нього головний біль, стільки в ній всіх цих ць, сь, ч, ш. Він не терпів і мазурів, а в останні роки перед війною добився, щоб звідси переселили кілька сіл, а сюди привезли кільканадцять родин з Німеччини.

По-друге, він не обмежився дрібними, майже любительськими науковими заняттями, як це робили його предки. Прибувши в Гожиялки, він почав провадити якісь дослідження, такі інтенсивні, — особливо після приходу до влади Гітлера, — що через деякий час