Читати книгу - "Шхуна «Колумб», Микола Петрович Трублаїні"

дівчинку років сімнадцяти з мигдалевидними зеленими очима в яких світилася висока мужність і напружена думка.

Дівчина та була Люда Ананьєва, а на койці лежав поранений звіром пірат. Вже минуло багато часу з моменту, як підводний човен остаточно спинився, а його командир разом з Анчем, скориставшись рятівними масками, викинулись на поверхню, затопивши для цього бойову рубку

Протягом першої години, відколи Люда і шпигун залишились тут удвох, вони майже весь час мовчали. На посту в центральному управлінні довго дзвенів телефон і, нарешті, замовк. Дівчина не вийшла туди, а поранений не міг цього зробити, коли б навіть схотів. Можливо, в розпачі він нічого не чув. Обом було ясно, що їх разом з тими, хто перебував у інших приміщеннях корабля, залишили вмирати на морській глибині. Ніхто не прийде їм на допомогу, про них навіть нікого не повідомлять. Про це свідчило два трупи в центральному посту управління. Командир підводного човна і шпигун турбувалися лише про себе; вони тепер зберігатимуть таємницю плавання та загибелі піратського підводного корабля.

Люда обдумувала становище. З розмови пірата і шпигуна, коли вони покидали човен, вона дізналась про глибину, на якій він лежав, і розуміла, що вибратись відціля без спеціальних приладів або сторонньої допомоги неможливо. Піратський підводний човен загинув, але частина його екіпажу ще жива і чекає смерті. Навряд чи ці люди добровільно згодні загинути заради того, щоб зберегти свою таємницю. Адже вони обізнані з подібними випадками аварій підводних човнів та способами рятування на цих глибинах. Вона хотіла побалакати, спитати, що можна вигадати в такому становищі. Дівчина вирішила поговорити із своїм пораненим сусідом.

— Слухайте, як вас назвати?

— Антон, — почулося з темряви після короткого мовчання.

— Скажіть, які є способи рятуватися з такої глибини?

— В нашому розпорядженні таких способів нема… Якщо тим двом, що викинулися з човна, вдалося врятуватися… вони могли б сповістити про нас, але навіть у такому випадку навряд чи водолазам вдасться витягти нас з цієї глибини.

— Це що, неможливо?

— Фактично, майже ні.

— Ви кажете, майже…

— На цю глибину водолази спускаються. Але для цього потрібно дуже багато часу. Припустимо, що нас знайдуть і човен підіймуть. Та поки закінчаться підйомні роботи, ми загинемо без повітря.

— Виходить, що становище не таке вже безпорадне. Коли б нам вдалося повідомити про себе, я певна, що епропівці нас врятували б.

— Хіба що ваші епропівці. Але жоден з тих, хто врятувався звідси, не захоче викликати нам на допомогу радянських водолазів.

— Я чула розмову про аварійний буй. Коли я правильно зрозуміла, його можна звідсіля викинути і сповістити про себе.

Поранений заворушився. Дівчина збудила в ньому іскру надії.

— Так, так… Якби нам викинути буй… Якби його негайно знайшли й передали вашим епропівцям. Ми ще проживемо тут три-чотири дні.

Світла пляма, ледве видна в тому місці, де горіла лампочка, зовсім згасла. Каюту заповнила абсолютна темрява Люда втратила останній зоровий орієнтир і тепер могла рухатися, лише обмацуючи руками все навколо.

— Нам потрібне світло, — сказала дівчина.

— В мене є сірники, — відповів Антон, — але кожен запалений сірник зменшує кількість кисню.

— Невже тут немає електричного ліхтарика?

— Спробуйте знайти старшого офіцера і обшукайте його кишені, у нього повинен знайтися.

Люда пригадала, що труп старшого офіцера лежить на східцях між каютою та постом центрального управління. Розводячи перед собою руками, намацала стіну, ступила два кроки і спіткнулась. Присіла, провела руками низу. Рука натрапила на чиюсь голову. Пальці попали в щось мокре й липке. Дівчина здригнулася, уявивши закривавлену голову мерця. Не втрачаючи самовладання, Люда провела руками вздовж тіла і знайшла кишеню. Справді, в одній з кишень лежав електричний ліхтарик, схожий на трубку. Засвітила, оглянула вбитого і повернулася назад до столика Тепер на якийсь час могла користатися світлом.

— Економте батареї, — сказав Антон.

— Знаю, — відповіла дівчина. — Що ж далі?

— Напишіть записку, яку треба вкласти в буй.

Дівчина знайшла в столику папір, автоматичну ручку, поставила біля себе ліхтарик і почала писати.

— Як називається цей підводний човен? — спитала дівчина.

Антон мовчав.

— Ви хочете, щоб вас врятували епропівці, і не хочете назвати свого корабля.

— Пишіть — піратський підводний човен, — глухо відповів поранений, — а там вони вже самі розберуть.

— Гаразд. Як визначити, де ми знаходимось?

Знову зайшла мовчанка.

— Буй можна пустити пливти, а можна залишити на прив'язі, — відповів Антон. — У першому випадку точно зазначають місцеперебування підводного човна, у другому — буй сам це показує, якщо його не зірве вітром та хвилями, бо він має велику вітрильність. Коли ми далеко від морських шляхів, то буй на прив'язі може залишатись непоміченим безконечно довго.

— Але ми не знаємо, де ми.

— Випустімо прив'язаний буй.

Більше Люда нічого не запитувала, вона писала швидко, не задумуючись, і за кілька хвилин прочитала пораненому.

«Борт піратського підводного човна. Човен затонув на глибині вісімдесят п'ять метрів. Командир човна і шпигун Анч викинулися на поверхню, застреливши перед тим старшого офіцера та стернового. Залишилася в каюті біля поста центрального управління з одним пораненим. В човні є ще люди, але зв'язок з ними перервано. Електрика погасла, користуюсь ліхтарем. Маємо обмежений запас повітря. Ждемо допомоги епропівців».

Решти вона пораненому не читала. Там же було таке:

«Пірати захопили мене в полон в бухті Лебединого острова разом з Марком Завірюхою та Ясею Знайдою. Допитували про торіанітові розробки, про знаходження військових кораблів, про «Буревісник» та ін. Марко