Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

великих крамницях готового одягу на Кроненштрасе та на Новій Вальштрасе, де й чим можна поживитися. Він розвідав усі входи й виходи, дізнався, де передні й задні двері, хто живе згори, а хто знизу, хто зачиняє двері й де висить контрольний годинник. Усі затрати відшкодовує Пумс. Якось Геллеру довелося вдавати із себе представника щойно заснованої познанської фірми; працівники крамниці хотіли спершу навести довідки про цю фірму; ну й чудово, наводьте собі, а він лише хотів подивитися, якої висоти в них стелі, якщо доведеться залазити згори.

У цьому ділі, в ніч проти неділі, вперше бере участь і Франц. Він таки домігся свого. Франц Біберкопф сидить у машині, всі знають, що кому робити, у нього теж є своя роль, як і в кожного. Все йде по-діловому, цього разу на атасі має стояти хтось інший, тобто, власне, на атасі ніхто по-справжньому не стоїть, просто ще учора ввечері троє хлопців пробралися в друкарню, що була поверхом вище, драбину й автоген вони затягли туди в ящиках через чорний хід й заховали за рулонами паперу, ще один підігнав машину, об одинадцятій їм відчинили двері; в будинку ніякий біс їх не помітив, до того ж там майже одні конторські приміщення й крамниці. Потім всі спокійно взялися до роботи, один став біля вікна й дивиться то на вулицю, другий позирає у двір, бляхар нацупив захисні окуляри, увімкнув автоген й пропалив у підлозі квадратну дірку на півметра. А коли пройшов крізь стелю наскрізь, внизу загуркотіло, але то нічого, просто повідвалювалися великі шматки тиньку — від жару тріснула стеля, в маленький отвір вони пропхали тонку шовкову парасольку, куди безшумно посипалися шматки тиньку, тобто більшість шматків, всіх не зловиш. Але все обійшлося, внизу темінь і цілковита тиша.

О десятій починають пробиратися вниз, спершу елегантний Вальдемар, бо він уже знає це приміщення. Спускається мотузяною драбиною як кішка, він робить це вперше, але не має й краплі страху, таким вітрогонам завжди найбільше щастить, звичайно, поки не погорять. Потім спускається ще один, сталева драбина лише 2,5 м завдовжки, до стелі не дістає, внизу вони позсовували столи, поставили один на один, потім повільно спускають драбину, встановили на верхньому столі, от тепер у нас усе готово. Франц залишився нагорі, лежить на животі над діркою, хапає однією рукою, як рибалка гаком, зараз цілі паки тканини, які йому подають знизу, кладе позаду себе, їх забирає вже інший. Франц має добрячу силу. Райнгольд, який працює внизу з бляхарем, дивується з того, що витворяє Франц. Кумедна річ — піти на діло з одноруким. Францова рука працює як кран, це просто бомба, такий собі потужний гак. Потім почали перетягати кошики до виходу. І хоч унизу, в підворітті, пильнує один зі своїх, Райнгольд про всяк випадок сам обходить двір. Зачекали дві години, тепер усе чисто, сторож іде через будинок, чіпати його не треба, він і так нічого не помітить він же не цілковитий дурень, щоб за ті жалюгідні пфеніґи, які йому платять, ризикувати своїм життям, ось бачиш, він уже здимів, нормальний хлопець, залишимо йому синенького папірця біля контрольного годинника. Ось уже друга, о пів на третю під'їде машина. Тим часом вони нагорі гарненько попоїли, головне — не перебрати шнапсу, щоб ніхто не почав галасувати, ось уже нарешті й пів на третю. Сьогодні двоє з банди вперше пішли на діло, Франц і елегантний Вальдемар. Швиденько кинули монетку, Вальдемар виграв, отже, йому й ставити печатку на сьогоднішнє діло, він ще раз спустився драбиною в темний, сплюндрований склад, стягає штани, присідає, тужиться й залишає на підлозі «печатку».

А коли о пів на четверту вони вивантажилися, хутенько провернули ще одне дільце, бо молодість скоро мине, й хтозна, чи ще колись побачимося на зеленому березі Шпрее[190]. Все пройшло чисто й гладко. От тільки по дорозі назад переїхали собаку, це ж треба, щоб саме з ними таке трапилося, Пумс страшенно засмутився, він любить собак, і накинувся з лайкою на бляхаря, який вів машину, він же міг посигналити, бідного собаку вигнали на вулицю, щоб податку не платити, аж тут з'явився ти й задавив його на смерть. Райнгольд і Франц страшенно реготали з того, що старий так розійшовся через якусь шавку, в нього, мабуть, клепки в голові геть розсохлися. Та то просто собака глухий був, я ж сигналив, точно, один раз, та відколи це бувають глухі собаки, то, може, розвернемося й завеземо пса в лікарню, та не патякай багато, краще на дорогу дивись, терпіти цього не можу, буде з того якесь нещастя. Це він з котами переплутав, каже Франц, штовхаючи бляхаря під бік. Усі регочуть.

Два дні Франц нічого не казав удома про те, де він був. А коли Пумс передав йому дві сотки й записку, що коли йому вони не потрібні, то нехай поверне, Франц лише розсміявся — гроші завжди потрібні! Гербертові, до речі, треба віддати борг за Маґдебурґ. До кого ж він піде, кому він подивиться в очі, кому? Для кого, для кого зберіг я чистим серце своє? Для кого, для кого? Для тебе, для тебе одної. Нехай ця ніч нам щастя подарує, коли мене ти ніжно поцілуєш. У ніч сьогоднішню гарячу клятву дам тобі, що нерозлучні станем ми навік. Міцекен, серденько Міцекен, ти просто як фігурка з марципану, моя принцеса в туфельках золочених, ото стоїш ти й дивишся, як там Франц копирсається у своєму портмоне. Він затис його коліньми й витягає звідти гроші, дві купюри, кладе перед нею на стіл, усміхається, ластиться до неї, ніби велика дитина, гладить її пальчики, які в неї милі, тоненькі пальчики.

«Ну, Міцо, Міцекен!» — «Що, Францику?» — «Та нічого, просто милуюся тобою». — «Франце!» Як же вона дивиться, як ніжно промовляє його ім'я! «Просто милуюся, тішуся, й більше нічого. От бачиш, Міцо, якось воно все дивно влаштовано в цьому світі. У мене все не так, як у людей. Їм добре ведеться, вони собі бігають туди-сюди, заробляють, чепуряться. А що я? Я не можу так, як вони. Я мушу дивитися на свій цурпалок, на свою куртку, на порожній рукав, бракує мені руки». — «Францекене, хороший мій, любий Францекене!» — «Нічого не вдієш, Міцекен, так воно і є, й тут годі щось змінити, ніхто не може змінити, тож мусиш із цим ходити, як з тавром». — «Ну, Францику, чого це ти раптом знову згадав? Я ж тут, поряд,