Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Я здивовано вирячилася на неї:

– Що значить «не годиться»?

– Ти сама добре знаєш, що вона закохана в нього по вуха.

Я розреготалася.

– Деде? У Ріно?

– А що тут дивного? Думаєш, твоя дочка не може закохатися в мого сина?

20

До того вечора я не надавала значення тому, що Деде, на відміну від сестри, яка міняла кавалерів щомісяця, ніколи не говорила про свою закоханість. Я пояснювала її стриману поведінку частково тим, що дівчинка вважала себе невродливою, а частково – її перебірливістю. Навіть часом кепкувала з неї: «То ніхто з однокласників не вартий твоєї уваги?». Вона нікому не дозволяла фривольностей, насамперед собі, а особливо – мені. Щоразу обурювалася, коли бачила, як я не те що загравала, а просто жартувала з якимось чоловіком або, наприклад, занадто привітно розмовляла з кимось із хлопців, що провів її додому. А одного разу, за кілька місяців до цього, навіть видала мені кілька грубих фраз на діалекті, чим вивела мене з рівноваги.

Та, можливо, річ була не в тому, що вона не терпіла фривольностей. Після Лілиних слів я стала уважніше придивлятися до Деде й зробила висновок, що її заступництво за Ріно аж ніяк не обмежувалося, як то мені раніше здавалося, дитячою прив’язаністю або палким підлітковим прагненням захистити скривджених. Я збагнула, що її холодність до інших хлопців пояснювалася почуттями до Ріно, які виникли ще в ранньому дитинстві. Це мене налякало. Я згадала своє багатолітнє кохання до Ніно й подумала: Деде йшла тією самою стежиною. Різниця полягала в тому, що Ніно був здібним хлопцем, який перетворився на вродливого, розумного, успішного чоловіка, а Ріно був несміливим юнаком недалекого розуму, без харизми, без майбутнього, і, якщо добре подумати, то нагадував навіть не свого батька Стефано, а свого діда, дона Акілле.

Я наважилася поговорити з донькою. Залишалося кілька місяців до випускних іспитів, вона весь час присвячувала навчанню, могла запросто заявити: мені ніколи, поговоримо пізніше. Але Деде – не Ельза, вона не могла просто відмахнутися від мене, не вміла кривити душею. Достатньо було запитати у старшої доньки, і я була впевнена: попри зайнятість вона відповість мені щиро. Я запитала:

– Ти закохана в Ріно?

– Так.

– А він?

– Не знаю.

– Як давно ти його кохаєш?

– Усе життя.

– А якщо він не відповість тобі взаємністю?

– Тоді моє життя не матиме сенсу.

– І що ти збираєшся робити?

– Я скажу після іспитів.

– Кажи зараз!

– Якщо він захоче бути зі мною, ми звідси поїдемо.

– Куди?

– Не знаю. Кудись подалі.

– Він теж ненавидить Неаполь?

– Так, він хоче перебратися до Болоньї.

– Чому?

– Там свобода.

Я з любов’ю поглянула на неї:

– Деде, тобі добре відомо, що ні твій татко, ні я тобі цього не дозволимо.

– А мені ваш дозвіл і не потрібен. Поїду, і все.

– На які гроші?

– Працюватиму.

– А як же твої сестри? А я?

– Усе одно, мамо, настане день, коли нам треба буде розлучитися.

Після тієї розмови я вийшла геть знесилена. Незважаючи на її плутані відповіді, я змусила себе поводитися так, ніби вони були виваженими.

Після цього, охоплена тривогою, я задумалася, що робити. Деде була закоханою дівчиною, а тому правдами і неправдами я мала змусити її отямитися. Складність полягала в Лілі. Я її побоювалася й відразу збагнула, що порозумітися з нею буде нелегко. Вона вже втратила Тіну, у неї залишався лише син Ріно. Ліла з Енцо доклали чимало сил, щоб витягти його зі світу наркотиків, застосувавши жорсткі методи. А тому вона б не змирилася, якби і я змусила його страждати. Дружба з моїми доньками так добре вплинула на нього, що він навіть почав працювати з Енцо, а можливий розрив із ними міг би знову зламати його. Врешті, така невтішна перспектива мене теж непокоїла. Я його по-своєму любила, він змалку був нещасливий, а тепер і в юності йому не дуже таланило. Він, без сумніву, був закоханий у Деде, відмова від неї його б доконала. Але нічого не вдієш. Я стала поводитися з ним підкреслено привітно, але так, щоб не виникало непорозумінь: я до нього добре ставлюся, завжди й в усьому допомагатиму, хай тільки попросить; але всім ясно, що вони з Деде дуже різні, і що б вони там собі не надумали, мине зовсім мало часу – і вони точно розбіжаться. У відповідь на мою поведінку Ріно теж став дружелюбнішим, відремонтував нам поламані віконниці, крани, що підтікали, а три сестри йому охоче допомагали. Але Лілі та його готовність допомогти не сподобалася. Якщо він залишався у нас надовго, вона гукала його знизу владним тоном.

21

Я вирішила на цьому не зупинятися й зателефонувала П’єтро. Він збирався переїжджати до Бостона, був налаштований рішуче. Ображався на Доріану, заявив мені обурено, що вона, як виявилося, – невірна і без моральних принципів. Потім уважно мене вислухав. Він добре знав Ріно, пам’ятав, яким той був змалечку, і розумів, що з нього виросло. Кілька разів перепитав для певності: «То зараз у нього немає проблем із наркотиками?» Іще раз: «Він працює?» Нарешті заявив: «Це взагалі якась дурниця, ні сіло ні впало!» Разом з тим ми обоє погодилися, що, зважаючи на чутливість нашої доньки, варто запобігти навіть флірту між ними.

Мене потішило, що ми однаково оцінюємо ситуацію, я попросила його приїхати до Неаполя й поговорити з Деде. Він пообіцяв, але був такий завантажений роботою та іншими справами, що зміг вибратися лише напередодні іспитів Деде і тільки для того, аби попрощатися з доньками перед від’їздом до Америки. Ми давно з ним не бачилися. Він, як і раніше, здавався неуважним. Волосся посивіло, тіло обважніло з роками. Оскільки він не бачився з Лілою й Енцо після зникнення Тіни, бо щоразу приїжджав по доньок лише на кілька годин, то цього разу присвятив моїй подрузі та її чоловікові багато часу. П’єтро взагалі був дуже чемний, пильнував за тим, щоб не поставити нікого в незручне становище через свій професорський статус. Довго розмовляв із ними з тим похмурим співчутливим виразом обличчя, який колись мене дратував, а тепер викликав захоплення своєю природністю – у Деде був такий самий. Не знаю, що він сказав про Тіну, але якщо Енцо й бровою не повів, то Ліла аж просвітліла, подякувала йому за лист, який він написав їм багато років тому, сказала, що він їм дуже допоміг. Тільки тоді я дізналася, що П’єтро після втрати доньки надіслав їй лист зі співчуттями, і подивувалася наївній вдячності Ліли. Він знітився, Ліла витіснила Енцо з розмови й завела з моїм колишнім чоловіком бесіду про Неаполь. Довго розказувала про палац Челламаре, про який мені