Читати книгу - "Ключі Марії"

верхівка голови і чобітки. Але чобітки ти за виграшки можеш розглянути на руків’ї кинджала. Там набагато краще видно.

Бармен опустив перед старим каву і узо.

— Efcharistó! (Дякую!) — старий на мить підняв погляд на бармена.

— Ну і що? — запитав Бісмарк, коли вони знову залишилися удвох.

— Той, хто надів цей перстень і взяв з собою кинджал, стає одним з цих двох. — Польський кивнув на перстень.

Бісмарк повернув перстень на палець, сховав руку під столом.

— А що це за ГО «Інститут-архів»? — Запитав несподівано. — І навіщо ви переводили гроші колишнім колегам?

Старий відкинувся на спинку стільця, потім знову нахилився вперед, навис над столиком.

— Хотів допомогти їм і спадкоємцям. Поки були гроші. А звідки ти знаєш?

— Ріна, яка Марія, займається чорною бухгалтерією. Я у неї знайшов папери вашого «Інституту-архіву»...

Старий задумався.

— Якщо Вавріков розповідав їй, що він товариш її батьків, то залучення її в чорну бухгалтерію — теж його рук справа, — промовив Польський. — Чорне легше контролювати, ніж біле. А відкрити ГО мені порадив мій онук від першого шлюбу. Він живе в Ізраїлі. Він там один з найкращих фінансистів і програмістів. Хтось із його київських друзів допоміг зареєструвати ГО, а нещодавно його ліквідували. Зайві гроші у мене закінчилися. Залишилося тільки на своє життя.

Протяжний гудок порома змусив Бісмарка відволіктися від спогадів про вчорашній день, і він, повернувши голову, побачив за шкляною стіною корабельної каварні порт острова Тіноса. Пасажири, що сиділи поруч і теж пікнікували принесеними з собою запасами, так само під сумним поглядом корабельного бармена, стали прибирати харчі назад у торбинки.

Олег, роззирнувшись, нахилився до торбинки і, витягнувши звідти кинджал, уважно подивився на руків’я. Тепер, коли Польський показав йому, що на коні сидять не двоє, а троє, він дійсно побачив її, «захищену Марію».

В голові не вкладалося, як це він не помітив її сам?! Адже він стільки разів розглядав і перстень, і руків’я!

Сховавши кинджал на місце, Бісмарк закрутив напівпорожню пластикову пляшку з узо. Опустив її в наплічник. Усі кальцуньї він уже з’їв. На другий пором закуски не залишалося, але це Олега не засмучувало. Його перебування на Андросі виявилося суперекономним, і тепер він міг собі дозволити не тільки закуску в каварні, а й випивку, якщо подарованої Елефтерією не вистачить до Міконоса.

Розділ 82

Краків, липень 1941. Останнє краківське танґо завершується несподіваним акордом

Олесь, злегка заточуючись чи то від вина, чи то від куди п’янкішого поцілунку, піднявся з-за столу, пішов до музиків і замовив танґо, вимовляючи не без зусиль, спричинених хмелем, його польську назву. Вони засміялися з тієї вимови, прийняли гонорар, і відразу ж залою полинула ця неймовірно настроєва мелодія, яка так пасувала до їхньої розлуки. Він ішов до виходу, а відвідувачі за столиками заворушилися, стали підніматися парами, виходити на середину зали і гойдатися в ритмі музики.

Одна в мене просьба, може, остання,

перша за кілька літ:

дай мені цю неділю,

останню неділю,

а потім хай валиться світ.

Це остання неділя,

після неї — розлука,

після неї — розлука

на вічний час.

Цю останню неділю

не шкодуй задля мене,

ніжно зиркни на мене

останній раз.

Швейцар вклонився і відчинив перед ним двері, він вийшов на вулицю, що відразу огорнула прохолодою і свіжим вогким повітрям, пройшов кілька кроків і зупинився. Якась сила його стримала. Не міг одійти просто так. Повинен був довідатися, що буде далі, задля чого вона залишилася. А, може, задля кого?

«Підозрюю, що саме ця обставина найбільше мене хвилювала: мене мучили ревнощі, а ще допікала образа, — згадував пізніше Олесь. — Її не цікавили мої почуття, мої страждання і сонні марення, вона хотіла залишитися в моїх спогадах саме такою — зимною і неприступною, аби я не мав за ким жалкувати, якщо нас чекатиме довга розлука. Але був ще той поцілунок, перший і останній, який я носитиму в пам’яті своїх вуст. Як довго? Цього вона мені не підказала».

Він став на протилежному боці вулиці й дивився у простору яскраву шибу. Дощик ледь-ледь моросив, стікав йому по обличчю, по шиї, але це було приємно, він відчував, як поволі тверезіє, і з жадібністю ковтав п’янке повітря, не зводячи очей з Арети. Побачив, як вона встала з-за столу, труснула рішуче кучерями і рушила туди, де сиділа група вищих офіцерів. Всі вони повернули голови у її бік і милувалися плавною ходою. Висока й струнка, вона йшла, вабливо всміхаючись і дивлячись на когось із них. Та ось вона зупинилася і простягнула руку, мовби для поцілунку тому військовому, який був її запросив раніше до танцю. Той зірвався з місця, поцілував руку і повів на середину зали під заздрісні погляди своїх кумплів — вони щось підбадьорливе гукали і плескали в долоні.

І ось вони закружляли в танці, оповиті мелодією танґа, кабан на диво граційно вів свою партнерку, намагаючись не налетіти на інші танцюючі пари, при цьому він не зводив очей з Арети, а вона усміхалася до нього і часом щось казала, колихаючись, мов пір’їнка, на хвилях танґа, ліва рука офіцера стискала її пальці, а права — ребром долоні делікатно притримувала за спину. Її сукня, що мала збоку розріз, час від часу злітала догори, оголюючи довгі стрункі ноги в чорних панчохах, його колеги задоволено кивали головами, випускали клуби диму й перезиркувалися. Незабаром танцювали лише вони удвох — кабан і Арета, інші пари звільнили для них місце і, одійшовши набік, лише зачудовано любувалися. Музики, мовби отримали свіжий заряд нестримної енергії й стали грати з небувалим запалом, соліст — високий чоловік з гладко зачесаним волоссям — заспівав голосніше, змагаючись із музиками, а в його голосі лунав такий розпач і безнадія, що в Олесевих очах забриніли сльози, бо то не він, а Олесь прощався з дівчиною, яка йому стала такою дорогою, то він співав, підносячи руки догори, наче в молінні.

А вони пропливали залою, легкі й повітряні, офіцер наче позбувся своєї ваги, йому навіть не заважали чоботи й галіфе, він крутив Аретою і так, і сяк, вів її з краю в край, смикав за руку до себе, перегинав у пасі, а вона тоді сміялася, волосся її розліталося, накриваючи його обличчя суцільним віялом. Аретине тіло було покірне й розслаблене, воно мовби само знало, куди має рухатися і як реагувати на кожен такт. Для них, занурених у музику, не існувало нічого і нікого, вони пролітали залою, заглибившись у танець, сповнений пристрасті й почуттів, живучи лише ним і дивлячись лише одне одному в очі. Здавалося, ще мить — і він її поцілує, настільки близько нахилялися його вуста до її звабливих вуст. Він був у захваті й кивнув солістові, щоб не переставав співати, і той затягнув пісню з самого початку. Публіка кричала «Браво!!!» і била в долоні. На диво цей грубас навіть не впрів, він був повен енергії